Вони почали говорити, і їхня бесіда заспокоїла мене до краю: фривольна, пуста й безглузда, вона могла скоріше стомити, аніж роздратувати слухача. Моя візитна картка лежала на столі; вони її помітили і взяли на зуби моє ім'я. Та ні Селіна, ні її кавалер не змогли дотепно висміяти мене. Вони тільки лаяли мене такими образливими словами, на які й були здатні їхні ниці душі; особливо старалася Селіна, дуже єхидно глузуючи з моїх вад, — тепер вона називала їх потворностями, а переді мною завжди палко вихваляла як beaute male. Оцим вона різнилась від вас: ви напрямки заявили мені в нашій другій розмові, що я негарний. Ця протилежність вразила мене тоді ж таки, і я… Тут до нас знов підбігла Адель.
— Мосьє, тільки-но приходив Джон. Він сказав, що вас хоче бачити управитель.
— В такому разі, я мушу скоротити свою розповідь. Розчинивши двері, я ввійшов просто до них. І заявив, що звільняю Селіну від свого заступництва, та запропонував їй виїхати з будинку, дав їй гаманець із
грішми на необхідні витрати, не зважив на її зойки, сльози, благання, присягання та істеричні напади і призначив віконтові побачення в Булонському лісі. Наступного ранку я мав приємність зустрітися з ним, лишив йому на спомин кулю в одній з тоненьких, блідих, кволих, мов крильця курчати, ручок, і вирішив, що остаточно поквитався з ними всіма. Та, як на лихо, з півроку перед тим Варане подарувала мені оцю дівчинку, Адель, яка, за її твердженням, доводилась мені донькою. Може, вона й моя, тільки я не бачу в її рисах доказів свого нещасного батьківства. Пілот більше схожий на мене, ніж вона. Кілька років по тому, як я порвав з матір'ю, вона кинула дитину напризволяще й гайнула до Італії з якимсь музикантом чи співаком. Я не визнавав ніяких обов'язків утримувати Адель, бо я їй не батько. Однак прочувши, що її покинуто без догляду, я витяг бідолаху з паризького багна і привіз сюди, щоб вона зростала чистою на здоровому ґрунті англійського саду. А місіс Фейрфакс знайшла вас їй за ґувернантку. Та оскільки тепер ви знаєте, що вона нешлюбна дочка французької оперної балерини, то, мабуть, зміните свою думку як про свою посаду, так і про вихованку. Прийдете якогось дня до мене й скажете, що знайшли інше місце і просите мене пошукати нову ґувернантку і так далі, правда?
— Ні. Адель не відповідає ні за гріхи своєї матері, ані за ваші. Я й так увесь час опікуюсь нею, а тепер, дізнавшись, що вона, в певному розумінні, сирота (бо ж її кинула матір, а ви, сер, від неї відмовляєтесь), ще дужче прихилюся до неї. Чи ж можу я віддавати перевагу розпещеній дитині з багатої сім'ї, яка ненавидить свою ґувернантку, перед самотньою сиріткою, що горнеться до мене, як до друга?
— То ви он як дивитесь на це! Гаразд, мені пора йти, та й вам: уже темніє. Проте я лишилася з Аделлю і Пілотом надворі, побігала з дівчинкою наввипередки і пограла у волан. А коли завела малу досередини і зняла з неї капелюшок і пальтечко, то взяла її на коліна й сиділа з нею отак з годину, давши їй змогу торохтіти про що завгодно. Я не докоряла їй навіть за недозволені пустощі, — дівчинка завжди починала пустувати, коли на неї звертали увагу, і це виказувало в ній легковажність, успадковану, видно, від матері, й навряд чи властиву англійській вдачі. Проте вона мала й добрі якості, і я була схильна навіть перебільшувати їх. Я дошукувалась у ній схожості з містером Рочестером, та намарне: ні рисами, ані виразом личка вона не скидалася на нього. Мені було її жалко; якби вона хоч трошки скидалася на нього, він був би до неї прихильніший. Але увечері, в своїй кімнаті, я докладно перебрала в пам'яті те, що розповів мені містер Рочестер. Як він зауважив, мабуть, в самій цій історії не було нічого незвичайного: кохання багатого англійця до французької танцівниці і її зрада були для вищого світу, безперечно, досить буденною справою. Але чому його раптом охопило таке хвилювання, коли він говорив, що тепер задоволений і радий знову опинитися в звичному оточенні Торнфілд-холу? Я довго міркувала над цією обставиною, але потім мої думки звернулися в інший бік, бо вона поки що ніяк не з'ясовувалася, і я почала питати себе, як же мій господар ставиться до мене самої, звірившись мені, він віддав належне моїй скромності, — так принаймні думала я. Його поводження зі мною протягом останніх тижнів було врівноваженіше, ніж спочатку. Здавалось, я ніколи йому не заважала, він уже не прибирав холодного, гордовитого вигляду, коли я несподівано зустрічала його, навіть, здається, радів кожній такій зустрічі, завжди озивався лагідним словом, а то часом всміхався до мене. Коли ж він мене викликав до себе офіційно, то завжди бував привітний, і я почувала, що справді розважаю його і що ці вечірні розмови приємні нам обом.
Я здебільшого мовчала, але залюбки слухала його. Він був товариський, очевидно, йому подобалось малювати перед недосвідченою слухачкою картини з життя й побуту інших людей (я маю на увазі не жорстокі картини чи лихі дії, а такі, що розкривали переді мною незнаний світ і тішили мене своєю новизною), і я з захватом сприймала його ідеї, уявляла собі ті випадки, що їх він описував, подумки простежувала шлях, яким він мене вів, і ніколи не траплялося, щоб він здивував мене або збентежив якимсь двозначним натяком.
Його невимушене поводження звільнило мене від болючої скутості, дружня відвертість, чемна й привітна, з якою він ставився до мене, була дуже приваблива.
Іноді мені здавалося, що він скоріше мені родич, аніж хазяїн; щоправда, часом він знов ставав холодний і гордовитий, та я на це не зважала: я бачила, що винна в цьому його вдача. І я зробилась така щаслива, така задоволена від свого пробудженого інтересу до життя, що перестала нарікати на свою самотність та брак рідні, тонюсінький молодик моєї долі став місяцем напідповні, життя вже було не таким порожнім, здоров'я покращало, я набиралась тіла й снаги. Чи ж здавався тепер містер Рочестер потворним моїм очам? Ні, читачу, вдячність і часті приємні й щирі розмови спричинились до того, що для мого ока не було вже бажанішого обличчя. Його присутність у кімнаті зігрівала мене дужче за найяскравіший вогонь. Але я не забувала й про його вади, та й не могла забути, бо він раз у раз виявляв їх переді мною. Він був гордий, ущипливий, брутальний з підлеглими. Десь глибоко в душі я відчувала, що при всій своїй добрості до мене він безпідставно суворий до інших. А ще часто — хтозна-чого — бував у поганому настрої. Нерідко, коли він викликав мене, я заставала його в бібліотеці; він сидів самотою, схиливши голову на схрещені руки, а коли підводив її, на його обличчі був похмурий, аж злий вираз. Та я вірила, що до його вередів, брутальності та колишніх прогріхів (я кажу "колишніх", бо нині він, здавалось, збувся їх) спричинилася якась жорстока покара долі. Я вірила, що від природи він був людиною кращих нахилів, вищих засад і чистіших смаків, ніж ті, що йому виробили обставини й додало виховання чи примхи долі. Я вважала, що він був чудова людина, лиш трохи зіпсована й зневірена. Я не буду заперечувати, що побивалась його горем, хай яке воно було, і багато б дала за те, щоб його полегшити.