Джейн Ейр

Сторінка 146 з 147

Шарлотта Бронте

— Ви проказали ці слова вголос?

— Так, Джейн. Якби хто мене почув, то вважав би за божевільного — так палко й нестямно я їх вимовив.

— І, кажете, це було в понеділок увечері, десь близько півночі?

— Так, але це байдуже: дивна річ сталася потім. Ти матимеш мене за забобонного — щоправда, я зроду маю якусь схильність до марновірства, однак я таки почув те, про що зараз розповім.

Коли я вигукнув: "Джейн! Джейн! Джейн!" — якийсь голос — не можу сказати, звідки той голос узявся, але знаю, чий він, — відповів: "Іду! Чекай мене!" — а за мить вітер доніс немов сказані пошепки слова: "Де ти?"

Я тобі опишу, якщо зможу, видиво, чи то пак картину, що її викликали в моїй уяві ті слова, хоч це буде й нелегко. Ферндін оточений, як ти бачиш, густим лісом, де звук глухне й завмирає, не відлунюючись. "Де ти?" — було, здавалось, вимовлене десь серед гір, бо я чув, як гірське відлуння повторювало ті слова. Тієї хвилі ніби прохолодніший і свіжіший вітер обвіяв мені чоло: я уявив собі, що ми зустрілися з Джейн серед дикого безлюдного краю. Духовно ми, мабуть, таки зустрілися. Ти, напевно, тоді міцно спала, Джейн, і, мабуть, твоя душа вилетіла з кімнати, щоб потішити мою; бо то був твій голос, твій — я певен цього, як того, що я стою живий перед тобою!

Пам'ятаєш, читачу, саме в понеділок увечері, близько півночі, я почула загадковий поклик, і достоту такими словами на нього відповіла. Я слухала розповідь містера Рочестера, але сама нічого не сказала. Збіг був надто дивний і нез'ясовний і надто сильно мене вразив, щоб я могла вести про нього мову. Якби я щось сказала, то моя розповідь неодмінно вразила б душу слухача, а цій душі, дуже схильній через пережиті муки й страждання до похмурого настрою, ні до чого було додавати похмурих думок іще й про надприродні сили. Тож я промовчала і заховала ті речі в собі.

— Отже, не дивуйся, — провадив далі мій господар, — коли ти так несподівано постала переді мною вчора, мені було важко повірити, що ти не самий тільки голос або не видиво, що ти не розтанеш серед тиші, як тоді вночі розтанув шепіт та гірське

відлуння. Тепер, дякувати Богові, я знаю, що ти справді зі мною. Так, я дякую Богові!

Він ізсадив мене з колін, встав, і, побожно здійнявши з голови капелюха та опустивши незрячі очі до землі, завмер у побожній позі.

Потім він тихо озвався, і я почула слова молитви:

— Дякую Творцеві за те, що він в час суду згадав про милосердя. Я смиренно благаю свого Спасителя дати мені силу провадити віднині чистіше життя, ніж я провадив досі.

Тоді простяг руку, щоб я його вела. Я взяла ту дорогу руку, притулила її на мить до уст, відтак дозволила йому обняти мене за плечі: нижча за нього, я була йому і за опору, і за поводатаря. Ми ввійшли в ліс і попрямували додому.

РОЗДІЛ XXXVIII

ЕПІЛОГ

Я одружилася з ним, читачу. Вінчалися ми тихо: крім нас, у церкві були тільки священик і паламар. Коли ми повернулись додому, я зайшла на кухню, де Мері готувала обід, а Джон чистив ножі, й сказала:

— Мері, сьогодні вранці я повінчалася з містером Рочестером.

Економка та її чоловік були обоє з того порядного флегматичного ґатунку людей, яким можна будь-коли спокійно сповіщати яку завгодно важливу новину, не боячись почути у відповідь схвильованого вереску й лавини запитань.

Мері звела голову й здивовано глянула на мене; ополоник, з якого вона поливала двійко курчат, що смажились над вогнем, на якусь хвилю непорушно завис у повітрі, і рівно ж настільки Джон перестав чистити ножі. Знову схилившись над печенею, Мері лиш мовила:

— Повінчалися, міс? От і добре! — а невдовзі додала: — Я бачила, як ви виходили з дому з хазяїном, тільки не знала, що ви йдете вінчатись до церкви.

І взялася далі поливати курчат. Коли я обернулась до Джона, він широко всміхався.

— Я казав Мері, що так і буде, — мовив він. — Я знав, що містер Едвард має на думці (Джон був старий служник і знав свого хазяїна, коли той іще був молодшим сином у родині, тож він частенько називав його просто на ім'я), і був певен, що він довго не зволікатиме. І мені здається, що він зробив слушно. Бажаю вам щастя, міс. — І Джон чемно мені вклонився.

— Дякую вам, Джоне. Містер Рочестер велів мені передати вам і Мері ось що. Із цими словами я вклала йому в руку папірець у п'ять фунтів і, не чекаючи на відповідь, вийшла з кухні. Поминаючи двері цього святилища трохи згодом, я вчула слова: "Вона йому пасує більше, ніж якась високородна панія. — А потім — Щоправда, вона не яка гарна, та зате не горда і дуже добра, а йому вона здається красунею — всяк це бачить".

Я негайно понаписувала листи в Мургаус та Кембридж, сповіщаючи про своє одруження й пояснюючи, чому я так вчинила. Діана й Мері зразу ж схвалили мій крок. Діана писала, що, як тільки скінчиться медовий місяць, вона приїде мене навідати.

— Краще хай не чекає доти, Джейн, — сказав містер Рочестер. коли я прочитала йому листа, — бо приїде надто пізно, адже наш медовий місяць сяятиме нам ціле наше життя і його промені згаснуть тільки над моєю або твоєю могилою.

Як сприйняв Сент Джон цю новину, я не знаю: він так і не відповів на листа з тією звісткою, але через шість місяців він написав мені, зовсім не згадуючи ні про містера Рочестера, ні про моє одруження. Його лист був стриманий, поважний, а проте лагідний. Відтоді ми листуємось, щоправда, не дуже часто, але реґулярно: він сподівається, що я щаслива, і певен, що я не з тих, які живуть у цім світі без Бога і дбають тільки про земні справи.

Ти десь іще не зовсім забув про маленьку Адель, правда, читачу? Я про неї не забувала: незабаром я попросила у містера Рочестера дозволу навідати її в школі, куди він її віддав. Мене дуже зворушила її бурхлива радість при зустрічі зі мною. Вона була бліда, худенька і все нарікала, що їй дуже важко. Та я й сама побачила, що правила в тій школі надто суворі, а методи навчання надто важкі для такої малої дитини, і забрала її назад додому. Я вирішила стати знову її гувернанткою, та невдовзі побачила, що це неможливо: мій час і турботи були тепер віддані іншій людині — їх потребував мій чоловік. Отож я знайшла школу з м'якшими правилами неподалік від нас, де могла часто навідувати Адель, а подеколи й забирати додому.