ІЗ
Коли ми навантажили останню мажару, Джаміля, немов забувши про все на світі, довго дивилася на захід сонця. Там, за рікою, десь на краю казахського степу, неначе вогонь в отворі тандира полум'яніло розімліле призахідне сонце. Воно повільно ховалося за обрієм, почервонивши загравою пухнасті хмарки на небі і кидаючи останні відсвіти на ліловий степ, уже оповитий в низинах просинню ранніх сутінків. Джаміля дивилася туди з таким тихим захопленням, немов перед нею постало казкове видіння. Обличчя її світилося ніжністю, по-дитячому лагідно усміхалися її напіврозтулені губи. І тут Джаміля, неначе відповідаючи на мої невисловлені докори, які все ще просилися у мене з язика, обернулася і заговорила таким тоном, мовби ми продовжували розмову:
— А ти не думай про нього, кічіне бала, хай йому грецьГ Хіба це людина?..— Джаміля замовкла, проводжаючи поглядом згасаючий край сонця, і, зітхнувши, замислено вела далі: — Звідки їм знати, таким, як Осмон, що в людини на душі? Ніхто цього не знає... Може й нема таких чоловіків на світі...
Поки я повертав коней, Джаміля вясе встигла підбігти до жінок, що працювали недалеко від нас, і до мене долинули їхні гучні веселі голоси. Хтозна, що з нею сталося,— може, одлягло їй від серця, коли вона дивилася на захід сопця,, може, просто розвеселилася тому, що добре попрацювала. Я сидів на мажарі, на високій копиці сіна, і дивився на Джамілю. Вона зірвала з голови свою білу косиночку і, широко розставивши руки, побігла за подружкою по викошеному лугу, який уже починали оповивати сутінки. На вітрі тріпотів поділ її плаття. І від мене теж раптом відлетів смуток: "Чи варто думати про Осмонову балаканину!"
— Но-о, поїхали! — заспішив я, поганяючи коней.
Того дня, як мені й велів бригадир, я вирішив дочекатися батька, щоб поголити голову, а тим часом почав писати відповідь на лист Садика. І тут ми дотримувались своїх правил: брати писали листи на ім'я батька, аїльський поштар вручав їх матері, читати листи і відповідати на них повинен був я. Ще не почавши читати, я наперед знав, що написав Садик. Усі його листи були схожі один на одного, як ягнята в отарі. Садик завжди починав так: "Послання про здравствування" — і далі завжди повідомляв: "Надсилаю цього листа поштою моїм рідним, що жи-
1 Т а н д и р — поставлена в землі біля дому піч з круглим отвором: у ній печуть коржі.
вуть у запашному, квітучому Таласі: вельми любимому, дорогому батькові Джолчубаю..." Далі йшла моя мати, тоді його мати, а потім уя"е всі ми точно по черзі. Після цього він обов'язково запитував про здоров'я і благополуччя аксакалів роду, близьких родичів, і тільки в кінці, немовби похапцем, Садик дописував: "А також шлю привіт моїй дружині Джамілі..."
Звичайно, коли живі батько та мати, коли здравствують в аїлі аксакали і близькі родичі, звертатись спершу до друяшни, а тим більше писати на її ім'я просто незручно, навіть непристойно. Такої думки був не тільки Садик, але й кожний чоловік, що поважає себе. Та нічого й говорити, так уже було заведено в аїлі, і це не тільки не підлягало обговоренню, але ми просто не задумувалися над цим, та й не до того було. Адже кожний лист — бажана, радісна подія.
Мати примушувала мене кілька разів перечитувати листа, потім з побожним розчуленням брала його своїми порепаними руками і тримала листок так незграбно, немов птаха, який ось-ось випурхне. Насилу згинаючи шкарубкі пальці, вона нарешті згортала листа трикутником.
— Ой дорогі мої, як талісман ми будемо берегти ваші листи! — примовляла вона тремтячим від сліз голосом.— Бачиш, розпитує, як там батько, мати, родичі... Та де ми дінемось, ми ж у себе в аїлі. А от вам як? Хоч одно словечко черкніть, живий, мовляв, я, і все — нам більше нічого не треба...
Мати ще довго дивилася на трикутника, потім ховала його в шкіряну торбинку, де зберігалися всі листи, і замикала в скрині.
Якщо в цей час Джаміля була дома, то і їй давали прочитати листа. Кожного разу, коли вона брала в руки трикутника, я помічав, як вона спалахувала. Дягаміля читала мовчки, жадібно, квапливо перебігаючи очима по рядках. Але чим ближче підходила до кінця, тим нижче схилялися її плечі, і вогонь на щоках повільно згасав. Вона насуплювала свої уперті брови і, не дочитавши останніх рядків, повертала листа матері з такою холодною байдужістю, немов віддавала борг.
Мати, видно, по-своєму розуміла настрій невістки і намагалася підбадьорити її.
— Чого це ти? — говорила вона, замикаючи скриню.— 3а" мість того щоб радіти, зів'яла зовсім! Хіба тільки в тебе чоловік у солдатах? Не в тебе одної біда — горе народне, з народом терпи. Думаєш, є такі, що не скучають, що не тужать за чоловіками за своїми... Тужи, але щоб по тобі цього не видно було, у собі ховай!
Джаміля мовчала, але її упертий, зажурений погляд, здається, промовляв: "Нічого ви не розумієте, матуню!" А Лист Садиків і цього разу прийшов із Саратова. Садик лежав там: у госпіталі. Він писав, що, бог дасть, восени повернеться додому як поранений. Про це Садик повідомляв і раніше, і ми всі раділи, що скоро зустрінемося з ним.
Я все-таки не залишився того дня дома, а поїхав на тік. Там я завжди ночував. Коней відвів на люцерну і спутав їх. Голова не дозволяв пасти худобу на люцерні, але щоб мої коні були справні, я порушував заборону. Я знав одну затишну місцину в низині, до того ж вночі ніхто нічого не міг помітити, але цього разу, коли я випряг коней і повів їх, виявилося, що хтось уже пустив туди чотирьох коней. Це мене обурило. Адже я був хазяїном парокінної брички, і це надавало мені права обурюватися. Не роздумуючи, я вирішив одігнати чужих коней кудись далі, щоб провчити зухвальця, що вторгнувся у мої володіння. Але раптом я впізнав двох коней Даніяра, того, про якого говорив удень бри гадир. Згадавши, що з завтрашнього дня ми будемо разом з Да-иіяром возити зерно на станцію, я вже не чіпав його коней і повернувся на тік.
Даніяр, виявляється, був тут. Він щойно змастив колеса своєї брички і підкручував гайки на осях.
— Даніке, це твої коні у низині? — спитав я. Даніяр повільно повернув голову.
— Двоє моїх.