Тим часом і Джаміля помітила його. Вона відразу обірвала сміх і опустила очі.
— Пожартували, і досить! — несподівано зупинила вона джи-гітів, що так розпустувалися.
Хтось ще спробував обійняти її.
— Одчепись! — Джаміля відштовхнула хлопця, підняла голову, мигцем кинула винуватий погляд у бік Даніяра і побігла в кущі викручувати плаття.
Я не все ще розумів у їхніх стосунках, та, правду кажучи, і думати боявся про це. Але чомусь мені було неприємно, коли я помічав, що Джаміля стає сумною через те, що сама я" тримається осторонь Даніяра. Краще б уже вона, як і раніше, сміялася і кепкувала з нього. Але разом з тим мене охоплювала незбагненна радість за них, коли ми, повертаючись вночі до аїлу, слухали спів Даніяра.
По ущелині Джаміля їхала на бричці, а в степу злізла і йшла пішки. Я теж ішов пішки, так краще — іти по дорозі й слухати. Спершу ми йшли кожен коло своєї брички, але крок за кроком, самі не помічаючи того, все ближче й ближче підходили до Да-ніяра.*,Якась невідома сила притягувала нас до нього, хотілося роздивитись у темряві вираз його обличчя і очей — невже це він співає, відлюдний, похмурий Даніяр!
І кожного разу я помічав, як Джаміля, вражена й розчулена, повільно простягала до нього руку, але він не бачив цього, він дивився кудись угору, далеко, підперши потилицю долонею, і похитувався з боку на бік, а рука Джамілі безвільно опускалася на полудрабок брички. Тоді вона здригалася, рвучко відсмикувала
руку і зупинялася. Вона стояла посеред дороги похмура, приголомшена, довго-довго дивилася йому вслід, потім знову йшла.
Інколи мені здавалося, що нас з Джамілею тривожить якесь одне, однаково незрозуміле почуття. Можливо, це почуття давно приховувалося у наших душах, а тепер прийшла його пора.
За роботою Джаміля ще забувала про все, але в ті короткі хвилини нашого відпочинку, коли ми затримувалися на току, вона не знала, де себе подіти. Джаміля тинялася біля віяльників, бралася їм допомагати, високо і сильно підкидала на вітер кілька лопат пшениці, потім раптом кидала лопату і відходила геть до скирт соломи. Тут вона сідала у холодку і, немов боячись самотності, кликала мене:
— Іди сюди, кічіне бала, посидимо!
Я завжди сподівався, що вона скаже мені щось важливе, пояснить, що її тривожить. Але вона нічого не говорила. Мовчки клала вона мою голову до себе на коліна, дивлячись кудись у далечінь, куйовдила моє колюче волосся і ніжно гладила обличчя тремтливими гарячими пальцями. Я дивився на неї знизу вгору, на це обличчя, сповнене неясної тривоги і туги, і, здавалося, впізнавав у ній себе. її теж щось томило, щось росло й визрівало в її душі, вимагаючи виходу. І вона боялася цього. Вона нестерпно хотіла і в той же час страшенно не хотіла признатися собі, що закохана, так само як і я бажав і не бажав, щоб вона кохала Даніяра. Адже ж кінець кінцем вона невістка моїх батьків, вона дружина мого брата!
Але такі думки лише на мить приходили до мене. Я гнав їх геть. Для мене було тоді справжньою насолодою бачити її по-дитячому трохи розтулені, чутливі губи, затуманені сльозами очі. Яка вродлива, яка гарна вона була, яким світлим натхненням і пристрастю дихало її обличчя! Тоді я тільки бачив усе це, але не все розумів. Та й тепер я часто запитую себе: може, любов — це таке саме натхнення, як натхнення художника, поета? Коли я дивився на Джамілю, мені хотілося втекти у степ і криком кричати, питаючи землю і небо, що ж мені робити, як мені побороти в собі цю незрозумілу тривогу і цю незрозумілу радість. І одного разу я, здається, знайшов відповідь.
Ми, як звичайно, їхали зі станції. Вже спускалася ніч, купками роїлися зорі в небі, степ клонило на сон, і тільки Даніярова пісня, порушуючи тишу, дзвеніла і згасала у м'якій темній далині. Ми з Джамілею йшли за ним.
Але що сталося на цей раз із Даніяром? У його наспіві було
З*
35
стільки ніжної, зворушливої туги і самотності, що сльози підступали до горла від співчуття і жалю до нього.
Джаміля йшла, похиливши голову, і міцно трималася за полудрабок брички. І коли голос Даніяра почав бриніти на високих нотах, Джаміля підвела голову, стрибнула на ходу в бричку і сіла поруч з ним. Вона сиділа закам'янівши, склавши на грудях руки. Я йшов поруч, забігаючи трохи вперед, і дивився на них збоку. Даніяр співав, здавалося, не помічаючи біля себе Джамілі. Я побачив, як її руки розслаблено опустилися і вона, пригорнувшись до Даніяра, легенько притулила голову до його плеча. Лише на мить, як перебій підстьобнутого інохідця, здригнувся його голос і зазвучав з новою силою. Він співав про любов!
Я був вражений. Степ ніби розцвів, сколихнувся, розсунув темряву, і я побачив у цьому широкому степу двох закоханих. А вони і не помічали мене, неначе мене й не було поруч. Я йшов і дивився, як вони, забувши про все на світі, разом похитувалися в такт пісні. І я не впізнавав їх. Це був той самий Даніяр, у своїй розхристаній, благенькій солдатській гімнастьорці, але очі його, здавалося, горіли в темряві. Це була моя Джаміля. Пригорнувшись до нього, вона сиділа тиха і смирна, а на віях у неї поблискували сльози. Це були нові, небачено щасливі люди. Хіба це не було щастям? Адже всю свою натхненну пісню Даніяр віддавав Джамілі, він співав для неї, він співав про неї. ^
Мене знову охопило те саме незрозуміле хвилювання, яке завжди приходило з піснями Даніяра. І раптом я убагнув, чого я хочу. Я хочу намалювати їх.
Я злякався власних думок. Але бажання було сильнішим за страх. Я намалюю їх отакими щасливими! Так, отакими, які вони зараз! Але чи зможу я? Мені аж дух перехопило від страху й радості. Я йшов у солодкому, п'янкому забутті. Я теж був щасливий, тому що не знав ще, скільки труднощів принесе мені в майбутньому це сміливе бажання. Я говорив собі, що треба бачити землю так, як бачить її Даніяр, що я фарбами розповім Даніяро-ву пісню і в мене теж будуть гори, степ, люди, трави, хмари, ріки. Я навіть подумав тоді: "А де ж я візьму фарби? У школі не дадуть — їм самим потрібні!" Ніби тільки цього й не вистачало.
Пісня Даніяра несподівано обірвалася. Це Джаміля поривчасто обняла його, але зараз же відсахнулася, завмерла на мить, рвонулася вбік і зіскочила з брички. Даніяр нерішуче потягнув віжки, коні зупинилися. Джаміля стояла на дорозі спиною до нього, потім рвучко підвела голову, глянула на Даніяра напівобернувшись і, ледве стримуючи сльози, промовила: