— Ти знаєш, він чомусь про це не хотів говорити… а я, зрештою, не дуже й розпитував…
— Та певно, як людина сама не хоче… А втім, тепер це вже й не таке важливе. Мене дві речі страшенно вразили в цій історії…
— А саме…
— По-перше, чому Орест стільки років не давав про себе знати… А по-друге, це стосується вже Галинки — хай мені господь простить, бо про мертвих — або добре, або нічого… але все ж таки не годна я зрозуміти, як можна прожити з чоловіком сімнадцять років…
— Чекай, жінко, яких сімнадцять? Таж війна тривала чотири роки…
— Хай буде… хай буде тільки тринадцять… і на кінець завдати йому такого удару…
— Я завжди говорив, що то сильний характер…
— Ти про кого?
— Звичайно, про Галину…
— Ти кажеш "сильний", а я сказала б — жорстокий… То Орест ще святий чоловік, скажу тобі, що хотів вислухати її…
— Ну, знаєш, остання воля… це вже така річ, що… Мені чомусь здається, що поміж ними мусило зайти щось таке, чого Галинка не могла пробачити йому…
— Ти думаєш… зрада?
— Різні зради бувають, жінко…
Часинку мовчать.
— Що там зайшло поміж ними, цього ніхто вже не знатиме… Чекай, я хочу поцілувати тебе…
— За що, люба?
— А я не знаю, за що… Хіба можна так ставити питання?.. Може, з вдячності, що нам знову по двадцять з чимось… А й справді, що таке кохання, як не одне…
— Але я тобі не доказав найважливішого. Орест спитав мене — але треба було бачити… чого кажу: "бачити"… треба було мати силу витримати погляд, яким він свердлив мене…
— Ну, то про що спитав він тебе?
— Гм… спитав… спитав, чи з боку Галини — ти чуєш? не було спроб дати мені зрозуміти, що я їй не байдужий…
— А ти що на це?
Климентина бере його лице в долоні й повертає до себе, хоч у переддосвітньому тумані розрізняє тільки ніс і темні западини очей.
— Що ж я можу тобі на це відповісти? Брехуном треба народитись або солідно тренуватися в цьому ремеслі… Я, зрозуміло, з місця заперечив, але видно було з інтонації мого голосу — кажу ж, брехуном треба народитись… було щось такого, що відразу насторожило його. Він умить змінився на обличчі, ніби застиг, і щойно по хвилі спитав мене, чи те, що я сказав, можу підтвердити "словом честі"…
— А ти… що?
"Ти ж мене щойно цілувала… чого краєш тепер моє серце без ножа?"
— Я, питаєш, що я… Суди мене, як хочеш, але я не міг інакше… Я простягнув йому руку… правда, "даю слово честі" не вимовив, але це вже чиста формальність… Я ж дав йому свою руку! Хоч знаю випадок… я розповідав тобі про такого Євзебія в українській гімназії, який покінчив з собою…
— Пам'ятаю, ага, пустив собі кулю в лоб, його було піймано на фальшивому "слові честі"…
— Ото ж… ото ж… А я не міг інакше повестися з тим нещасним чоловіком… О господи, який то був тяжкий день для мене! Слава богу, що настає вже новий!
"Де це я читала, що до нерозгаданих людиною явищ у природі треба віднести й неподільне кохання… а може, Микола знає?"
Тієї миті почула ритмічне, спокійне хропіння здорової людини, яку застукав сон з легкою ношею.
Такого не траплялося з Климентиною навіть замолоду: щоб, припустимо, після "вечірки", не подрімавши навіть півгодинки, почувати себе свіжою, як по купелі у гірському потоці.
А власне, що такого особливого трапилося в її житті від учора до сьогодні?
Наче й не так багато…
Трагедія двох, колись близьких, а сьогодні вже міфічних друзів, що тайфуном увірвалася в їх застояне життя, не опустошила його, а тільки обпекла оздоровчо.
Чи не таким способом знищують плісняву у вогких, безсонячних приміщеннях? Пройнята майже біологічною радістю від змін, що сталися в її світосприйманні, Климентина, як кожна здорова тілом і душею людина, не аналізує їх причин, а втішається самими наслідками.
Вона не та, що була тому добу назад. Прокинеться Микола, й він теж не буде тим, ким був учора…
Коли в накинутому на плечі "шляфроку" вийшла в сад і босоніж пішла не по шутрованій стежці, а по сизій від роси траві, відчула в серці солодко-терпкий щем перемоги.
Над чим?
Над оспалістю почуттів до чоловіка, яку вона, нерозумна, поспішила покласти на карб своїх неповних сорока років.
Над відмиранням мрій, які не стосувались кола її сім'ї.
Над фальшивістю у самих своїх засадах теорії, начеб продовження молодості не залежало передусім від людини самої, а від механічно позначеної кілками межі літ.
Над злочинним, так, злочинним змарнуванням плину життя, яке прекрасне і трагічне тим, що не знає вороття назад…
Ось мить канула у вічність, і ти, жінко, знову на землі.
А земля перед сходом сонця холодна й волога.
А тому занеси трісок, розпали під плитою, залий котел, аби тепла вода була під рукою, помийся, переодягнися і — чекай.
Як-то "чекай"?
А так, як учора, позавчора… поза-поза-позавчора, як мільйони твоїх подруг на всіх континентах.
Адже жінка-мати — це насамперед чекання. Ти цього не знала?
А чим же тоді цей сьогоднішній винятковий день буде відрізнятись від довгого шнурка своїх попередників?
Тільки одним, жінко-мамо, тільки одним, май на увазі: він буде багатшим на ілюзії.
Але ти не сумуй. У тобі природою закладена сила, яка має чародійну здатність продовжувати життя ілюзіям.
А що таке ілюзія, яку породила дійсність?
Це ж та сама дійсність, яку породила ілюзія…
Брехня, що щастя, як печериця, любить відлюддя й тінь.
Жорстока у своїй зарозумілості синя птиця прагне не тільки милуватись собою, але й садистично потішатись над тими, хто не встиг її піймати за красноперий хвіст.
Ця пташина нагадує дочку Єви в розкішному платті, для якої замало вертітись перед дзеркалом.
"Кому повім печаль свою?"
А чому ніхто не спитає, кому повім радість свою?
А Дарка? Так вона в мене вже доросла…
А до чого доросла?
А може, до тієї вирішальної хвилини, коли щирість матері дає початок новій, дорослій щирості поміж нею і дочкою на майбутнє?
Хліб за хліб, довіра за довіру?
* * *
"Я розповідала, звичайно, у процензурованому варіанті, а моя дитина в напрузі не спускала з мене ока".
Дарка про себе:
"І як мамі не соромно говорити зі мною про такі речі?.. З мене досить, що я застукала вас, як ви цілувались за шафою… ніби пара закоханих… господоньку, яке щастя, що не винайдено ще апарата, з допомогою якого можна було б читати чужі думки…"