— Так точно, командире!
Прилади пульта знаходяться в режимі охорони. Віталій "гасить" чергового "оператора" — Одинадцятий перевіряє нашу пильність.
Тепер не існує почергового шестигодинного чергування, нам доведеться удвох нести службу доти, доки чужий президент, вичерпавши свій дружній візит до нашої країни, не поверне голоблі додому. В такому режимі ми пропрацювали увесь день, "гасячи" "операторів" через кожні п’ятнадцять і оглядаючи місцевість через кожні тридцять хвилин. І звичайно ж, проклинаючи президента чужої країни з його дружнім візитом — принесло його до нас, в країну ідіотів! Сидів би собі вдома, керував би своєю вотчиною і нам у підземеллі було б спокійніше!
Тільки увечері на зв’язок вийшов командир чергових сил і дав відбій:
"У зв’язку з тим, що президент чужої країни відбув до себе на батьківщину".
— Скатертиною йому дорога!
Ми вже були досить вимучені, але стомлений голос Одинадцятого говорив про те, що й там, на горі, теж було не солодко.
Стрілки пультового годинника показували двадцять сорок п’ять. Петруні не пощастило — починалося його чергування. Він покірно сів за пульт, а я, ледве діставшись до спальні, упав на нари і провалився у щось чорне і тяжке…
Проснувся так само несподівано, як і заснув — десь хвилин за сім до прийому поста. Спрацювала звичка. Я не люблю, коли мене піднімають дзвінком. Взув чоботи, відчуваючи, як натер комірцем шию. — Спали ми завжди одягненими, як того вимагала ситуація. Заходжу в пультову, розтираючи шию, стомлений Петруня (це видно з його обличчя) посміхнувся мені — за звичкою, але над силу. Та все ж посміхнувся, такий вже у нього характер, не може без посмішки. Ми відрапортували Одинадцятому про здачу-прийом поста і Петруня пішов спати, застерігши на прощання, що наше фірмове блюдо — макарони по-флотськи — чекають мене на столі.
— Спасибі, Віталію!
Швидко перекусив за пультом і задимів сигаретою. Три п’ятнадцять ранку. В Карпомі так тихо, що навіть чулася метушня прусаків та тарганів в умивальнику — вони під ранок дружніми натовпами завжди приходять на водопій.
Раптом спрацювала рація — на мій караул виходив командир чергових сил підполковник Вашинов. Я трохи насторожився: чому контроль позачерговий?
Замість звичного "Увага, караули", почулося якесь… несерйозне посвистування. Цього я аж ніяк не чекав від строгого командира чергових сил. Покінчивши з насвистуванням (кажуть, підполковник на дозвіллі грає на кларнеті), він весело запитав:
— Як справи, Травень?
Мене подивувало, що підполковник в обхід інструкції відкрито назвав в ефірі моє прізвище.
— Нормально, товаришу підполковник.
— Слухай, Травень… До речі, все хочу запитати, що в тебе за дивне прізвище — Тра-авень? Не чув такого слова.
— Май, товаришу підполковник.
— Що?
— По-руському це перекладається, як май, товаришу підполковник!
— А-а… То ти, виходить, Ярослав Май?
— Ні, виходить, Ярослав Травень, товаришу підполковник.
— Слухай, а для чого це ви, хохли, видумуєте якісь там… травні? Є ж руське слово май, всім добре відоме.
Я мовчу, уникаючи небезпечної теми для дискусії, бо ще пришиють пропаганду націоналізму.
— Впертий ви народ, хохли, — розмірковує вголос підполковник, — маєте вєлікій і могучій, а видумуєте якісь свої хохлацькі слова. У нас одна спільність — совєтський народ, а йому досить одного, руського язика, а не ваших нарєчій!
Мовчу.
— Ну, ладно, ладно, — вже миролюбивіше підполковник. — Не буду чіпати міжнаціональних відносин, бо в нас, в армії, і своїх клопотів предосить. Як ти там, Травень, тоїсть Май, кота Терешка не обіжаєш?
— Ні, товаришу підполковник.
— Дивись, сержанте. Одинадцятий мені якось доповідав, що твій Терешко навчився "гасити" замість тебе "операторів", — і після паузи:
— Листи одержуєш? Як там вдома справи? Батьки тебе вже, мабуть, виглядають?
— Так точно! Мама прохає вас, товаришу підполковник, звільнити мене в запас одним з перших.
— Ну, якщо мати просить, так і бути, — сміється підполковник. — Відпущу тебе одним з перших, службою твоєю я задоволений, сержант Тра-авень. А взагалі, ваше хохлацьке слівце Травень навіть симпатичне. Будь здоров, Травень, він же Май!
І щось мелодійне насвистуючи, підполковник Вашинов зник із зв’язку. Чого він виходив на мене? Та ще не по уставу. А-а… Займався політвихованням, індивідуальною бесідою з підлеглими — до цього він постійно закликає підлеглих офіцерів. Виходить, оце щойно проявив до мене не казенний підхід. Гм… І на тім спасибі.
На пультовому годиннику — три двадцять п’ять. Пора оглядати місцевість. Піднявшись у кулеметну башту, відкриваю заслінку металевої штори, припадаю до приціла. По той бік відкрився зовсім не армійський, видимий через приціл кулемета світ, а ніби казковий, нереальний. Після великого снігу дерева стоять у врочистому білому вбранні. Було так тихо, що все наче завмерло. Після півмороку підземелля білизна снігу мене осліпила і на якусь мить я відчув себе підземним кротом, який випадково забрів у царство світла. Коли очі трохи звикли до білизни, почав повертати рукоятку башти, по колу оглядаючи периметр. В одному місці з’явилася темна пляма. Підсилюю різкість приладу. О, лось! Великий і кошлатий. Він з подивом слідкує за рухом башти. Насторога сохатого мене розвеселила. Особливо його борода віхтиком, вона кумедно тремтіла при найменших звуках, що неслися з башти. У мені проснувся хлоп’ячий азарт. Я взяв мікрофон гучного зв’язку і заходився старанно копіювати виття вовків. Над об’єктом, встократ підсилене мікрофоном, рознеслося пречудове звірине виття. Такого звукового ефекту навіть я не чекав. Лося пересмикнуло, наче по ньому пропустили електричний струм, і він миттєво кинувся світ за очі. Мені здається, то був його найпрудкіший біг — сохатий міг собою гордитися.
Останнє нічне пильнування, три години ночі. Віталій давно спить. Моє чергування почалося з позапланового огляду місцевості — чомусь знову спрацювали датчики. Як я й гадав, у районі спрацьованих датчиків мишкувала лисиця. І — не одна. В цих краях вряди-годи бувають люди, тож звірина відчуває себе привільно. Хуторів навколо небагато, та й ті, що вціліли, майже спорожніли, забуті і владою, і Богом. Основне їхнє населення — діди та баби, нікому, до речі, не потрібні. Якось під час полкових навчань ми зустріли маленького, сухенького діда-пастуха. Сидів він на такій же, як і сам, старій конячині, теж маленькій і сухенькій. Загледівши озброєних людей, старий спішився і, ведучи на поводу свою худоребру конячину, підійшов до нас. Його очі сльозилися, голос був тихий і слабкий. Якось вже ми розговорилися, виявилось, йому — за вісімдесят (скільки точно, він уже й забув, але пам’ятав, що розпочав дев’ятий десяток), він народився тут, тут же, за його словами, збирався "землицею стати". В роки Другої світової війни, тоді старшина, він піднімав у цих краях солдат в атаку. Тоді тут проходила лінія оборони — чи не остання в країні, за велику ріку німці так і не пройшли. Витираючи рукавом очі, що раз по раз сльозили, старий розказував: