Піднялися на другий поверх. Заглянули в одну кімнату, в другу… Ось вона, кухня! На щастя, майже зовсім не постраждала, якщо не рахувати вибитих шибок та густого шару пилюки на меблях.
Тут їм пощастило знайти чималий окраєць хліба, в скляній банці з зеленою кришкою — грудку маргарину, в алюмінієвій каструлі — трохи холодного загуслого супу. А ще — торбинку бобів, кілька шматочків цукру та кільце ковбаси-кров’янки.
Не густо, звичайно. Але для зголоднілих в’язнів все це здалося незвичайною розкішшю.
— Ого! — вигукнув Володя радісно. — Так це ж чудово!
Вони тут же виїли суп. Решту склали у невеликий брезентовий рюкзак, що висів на стіні, вкинули туди рушник, бритву, шматок мила, чималий кухонний ніж та коробку сірників.
— Для початку — непогано. Заглянемо тепер до спальні — що там приготували для нас гостинні господарі? — Після ситої їжі Володі хотілося навіть жартувати.
Спальня постраждала значно більше. Стеля проламана, вікна вилетіли, ліжка присипані штукатуркою, на стінах великі тріщини.
Володя розчинив дверцята гардероба.
— Таню, глянь, яке багатство! — В поділеній навпіл шафі висів жіночий і чоловічий одяг. — Вибирай, що до вподоби!
Він зірвав з себе робу, скинув гольцшуги, швидко одягнувся.
— Ну, як?
— Не впізнати, — усміхнулася Таня. — А що ти взуєш?
Взуття стояло в окремій шухляді — чоловіче й жіноче. Володя приміряв туфлі, черевики… Малі! Не взути!
— Ти одягайся, а я подивлюся в сусідній квартирі… Може, там щось знайду!
Він заглянув в одні двері, в другі, в треті… Нарешті наткнувся на ношені наваксовані чоботи. Взув — мов на нього шиті! Міцні, зручні, по нозі…
Повернувшись назад, промовив:
— Документи б нам тепер які-небудь… Тоді б хоч і через усю Німеччину! Та де їх візьмеш? — І, помітивши, що Таня перебирає жіночі плаття, сердито додав: — Ну чого ти й досі бабраєшся в них? Мерщій одягай що-небудь! Ось тобі черевики, костюм…
Таня зніяковіла.
— Погуляй, будь ласка, за дверима, поки я переодягнуся… Тут стільки всього — аж очі розбігаються!
Володя здвигнув плечима.
Він вийшов у сусідню кімнату і став біля вікна. Сонце хилилося до заходу, золотило ніздрюваті вапнякові скелі за автострадою і кучеряву зелень лісу. Почулося протяжне виття сирени. Відбій! Повітряна тривога закінчилася, і люди під лісом раптом заворушилися й поволі потекли до міста.
"Цікаво, чи капо вже хопилися нас? Чи розшукують? Адже це не жарти — десь подівся блокфюрер і зник в’язень! — подумалося з тривогою. — Звичайно, мали б списати на те, що стали жертвами повітряного нальоту. А якщо не спишуть? Якщо почнуть шукати тіла і не знайдуть? Виникне підозра, що тут не обійшлося без убивства і втечі".
З-за дверей почувся голос Тані:
— Володю! Заходь!
— Нарешті, — сказав Володя і зайшов до спальні. — Ти вже одя…
І враз замовк. Всього він сподівався, тільки не того, що побачив.
Посеред кімнати стояла дівчина у білих туфельках, білому платті і з великою втіхою розглядала себе в дзеркало. Щоки її порожевішали, очі блищали. В руках держала елегантний капелюшок і — то так, то так — приміряла на свою коротко підстрижену голівку.
Була вона невисока, тендітна, струнка, зовсім не схожа на те змучене миршаве дівчисько, яке в своїй недоладній бахматій робі скидалося на незграбного підлітка. Тепер же здавалася дорослішою і навіть гарною.
Володя був здивований і вражений. Однак він ні на мить не забував про їхнє становище, і досада знову сповнила його серце.
— Що за дитячі витівки! Знайшла час милуватися собою! — вигукнув спересердя. — Чи в такому одязі збираєшся тікати через пів-Німеччини?
Таня почервоніла, на очах у неї виступили сльози, губи затремтіли від образи, мов у дитини.
— Ти ж сам сказав, що маємо часу досить…
— Маємо, маємо… А якщо трапиться непередбачене і доведеться тікати негайно? Що тоді?.. Не під вінець же збираєшся!
— Це я знаю. Куди мені… такій? — знічено сказала дівчина і кинула капелюшок у шафу. — Одні кістки та шкіра!
Володі стало шкода її і соромно за свій різкий тон.
— Ну, ну, не ображайся, — промовив лагідніше. — Сама пристала до мене — тож слухайся… Одягайся в хлоп’ячий одяг! Ось він тут!
— В хлоп’ячий?
— А чому б ні? В дорозі в ньому зручніше — доведеться пробиратися лісами, горами, спати в кущах, у сіні… Ось — бери! — І він вийняв із шафи одяг підлітка. — І не гайся!
Він знову вийшов на кухню. А через кілька хвилин двері розчинилися, і на порозі з’явилася Таня. І цього разу одяг так змінив її, що годі було й впізнати. У сірому піджаку з темно-зеленим комірцем, високому синьому кашкеті, у черевиках на грубій підошві з рантами вона скидалася на підлітка-німчука.
— Ось і я! — сказала весело. — Готова до подорожі!
"Що за легковажність!" — подумав Володя, а вголос сказав:
— Гм, до подорожі… А якою вона буде, ти хоч уявляєш? В кращім випадку — небезпечна, виснажлива дорога довжиною в тисячу кілометрів! По чужій ворожій країні, без їжі, без води, без притулку. В гіршім — нас жде концтабір, а то й шибениця!.. Ти подумала про це?
— Подумала… Мені не звикати!
— Тобто… Як це — не звикати? Може, ти хочеш сказати, що бувала в подібному становищі?
— Так.
— А саме?
— Це довга історія…
— А ти коротко… Хочу знати, з ким доведеться верстати шлях!
— Ну що ж, ти маєш рацію. Після того, що трапилося в цьому будинку, ми не маємо підстав не довіряти одне одному…
— Цілком слушно. Отже, ти…
— Таня Іванова, народилася в Москві в сім’ї робітника, комсомолка, після закінчення десятого класу добровільно поступила на курси радисток. Двічі закидали мене в тил ворога. На жаль, третього разу мені не поталанило… Це було в Білорусії. Я опустилася прямо в зону карателів. Рація і живлення потрапили до їхніх рук, а я якимось чудом вислизнула, довго пробиралася лісом, болотом, перепливла річку й на світанку опинилася, зовсім знесилена, на невеликому хуторі. Куди йти? Де шукати партизанський загін? Без допомоги місцевих жителів я не могла обійтися, тому постукала у вікно невеликої хатини, що стояла під лісом. З хати вийшов похмурий сивобородий дід. Побачивши, що я мокра мов хлющ і тремчу від холоду, сказав, ні про що не питаючи:
— Заходь!
В хатині було тепло. В печі палахкотів вогонь. Немолода виснажена жінка сиділа на ослоні й чистила картоплю. На скрип дверей підняла на мене смутні очі.