Поліцай знітився і позадкував од мене, пришелепкувато вимовляючи при цьому:
— Я що… Я нічого… Як пан каже… Може, я помилився…
— Век! — ще раз гримнув Ціммерман, а мені кивнув: — Ходімо!
Ми пішли до "кошари", а Підмогильний підібрав поли пальта і чкурнув до гурту поліцаїв. Там зупинився, поправив на голові шапку і втупив у мене свої невеликі пронизливі очі.
Удаючи, що не помічаю його, я відвернувся, але весь час, поки ми йшли до воріт, відчував на собі той важкий допитливий погляд.
10
Квартира виявилася зовсім невеличкою — кімната і кухня на п’ятому поверсі. Кухня спільна, теж невеличка і досить брудна, занехаяна. В ній порядкувала жінка років сорока. Брови підведені, на губах — яскраво-червона помада, а на щоках — рум’яна.
— Лідія Василівна, — відрекомендувалась вона при знайомстві і зразу ж поцікавилась: — Вас тільки двоє?.. Батько і син?.. А де працюєте?
Дізнавшись, що один із нових сусідів працює на хлібозаводі, вона стала дуже ввічливою і запропонувала свою допомогу по веденню господарства.
— Та яке там у нас господарство, — намагався відкараскатися од неї Смольников, у серце якого почала западати тривога.
Та жінка відразу пішла в атаку.
— Е-е, не кажіть! І протопити треба, і води зігріти, і попрати. А буде з чого — і борщу зварити… Без жіночих рук важко вам, одиноким мужчинам…
— Звідки вам відомо, що у нас не буде жіночих рук?
— Е-е, бачу! І як одягнутий, і як доглянутий — все видно…
Довелося Смольникову здатися.
— Гаразд, Лідіє Василівно, приймаємо допомогу. Чим зможемо — допоможемо і вам. Згода?
— Згода, згода. Знайомтеся з квартирою, — тут раніше жив інженер з дружиною, — а я тим часом зігрію чаю. З морозу не завадить погрітися. А потім і грубку затопимо, якщо знайдете дровець, бо там у вас, мабуть, не дуже тепло…
У кімнаті справді було не тепло. На шибках вималювалися візерунки, все припало легким шаром пилюки. З часу евакуації господарів сюди, мабуть, окрім Лідії Василівни, ніхто не заходив. Все стояло на своїх місцях, навіть фотографії висіли на стінах. З них дивилися на нових мешканців двоє щасливих молодят. Інженер, і його дружина. Видно, тільки побралися… А жити не довелося…
— Ну от, маємо своє помешкання, — сказав Смольников. — Добре, що вибралися від старих: дуже вже були там на виду. Сусіди почали цікавитися — хто та що.
— А тут ніхто не буде?
— Думаю, крім Лідії Василівни, ніхто, — Смольников понизив голос. — Не маю сумніву, що їй уже доручено слідкувати за кожним нашим кроком і кожним словом. Так що май це на увазі і будь обережний.
— А через стіну вона не підслухає нас?
— Зараз — ні, бо залишилася на кухні, а через двоє дверей навряд чи почує що-небудь… А взагалі, пильність і ще раз пильність. Говорити — тільки впівголоса. На провокаційні розмови не піддаватися. Де працюєш — не признавайся, скажеш — на біржі праці… Якщо Ціммерман знав про цю квартиру, то, безперечно, знає він добре і цю жіночку. В голодному і холодному місті за щедру подачку її неважко було завербувати…
— А ми не помиляємося? Може, вона чесна людина?
— Тим краще для нас… І для неї… Однак один необережний крок може коштувати нам життя! Тож будьмо пильні! А тепер коротко інформуй!
Ми сіли на дивані. Я упівголоса розповів про розмову Гольбаха з Ціммерманом, про відвідини табору військовополонених, про зустріч із Підмогильним, про відбір майже півсотні чоловік. Тут я не витримав, сказав:
— Іване Григоровичу, не можу я в чужій шкурі. Кожна чесна радянська людина плюватиме на мене, як на собаку!
Смольников обняв мене за плечі.
— Чекай, чекай! По-перше, забудь, що мене звати Іваном Григоровичем! Для тебе я тільки батько! Запам’ятай це!.. По-друге, кінець діло красить. Коли ми йшли до Ціммермана, то й гадки не мали, що зустрінемося з Гольбахом. А от зустрілися. І побачили, що це неабияке цабе! Якщо він для чогось відбирає військовополонених тут, то мені стає зрозуміло, чому він робив подорож на Лівобережжя. Напевне, займався цим самим в інших таборах… Гадаю, що і в Хорольській ямі побував також неспроста. Тільки там його таємну місію так несподівано перервав Жердін.
— Для чого ж вони вербують наших людей?
— Ось про це ми й повинні дізнатися. Чи для поліції, чи для розвідки, чи для диверсій?.. Уявляєш, в яке кубло нам пощастило проникнути? А ти кажеш — чужа шкура… Ні, синку, в цій шкурі ти можеш прислужитися Вітчизні не менше, ніж був би за штурвалом літака… Отже, давай домовимося — більше про це ні слова! Наказую тобі як старший у званні!
— Розумію, — тихо відповів я, хоча й без ентузіазму.
— А якщо розумієш — а розуміти повинен, бо ти ж людина військова, — тоді виконуй усі мої накази і вказівки! — і він перейшов на шепіт: — Перше, що ми маємо зробити, — це знешкодити Підмогильного! Уже двічі він стикається з тобою, не без підстав здогадуючись, що через тебе можна вийти на мене. Боюсь, що не сьогодні, то завтра гестапо чи поліція знатимуть цю історію… По-друге, дізнатися, для чого Ціммерман відбирає людей. І останнє — треба вияснити, чим, власне, займається Гольбах… Ось три нелегкі і дуже важливі завдання, які ми мусимо виконати! А я, крім того, шукатиму зв’язків. Мусять же бути! Ну, а тепер ходімо в кухню, бо тут мороз шастає поза плечима, а там тепліше.
Ми вийшли в кухню. Лідія Василівна зустріла нас привітно, як старих друзів.
— Ось і чай закипів. Прошу до столу. Повечеряємо. Правда, без цукру і без масла… Німці не дуже поспішають забезпечити нас продуктами. Та що ви з них хочете? Одно слово — фашисти! — І вона показала рукою на стіл.
Там стояла тарілка з вареною картоплею. Лежало три скибки чорного хліба. Стояли чашки.
— Ну, ви ще непогано живете — картопля, хліб, чай, — усміхнувся Смольников. — А якщо додати до цього мій сьогоднішній гонорар, то вечеря в нас буде зовсім непогана. Ось чим пригостили мене в офіцерській кантині, тобто їдальні!
З цими словами він витягнув з кишені пальта чотири рум’яні булочки, поклав на стіл.
Лідія Василівна сплеснула руками:
— Ох, яка розкіш! Аж не віриться, що все це ще існує на світі! Ну ж, прошу, прошу! Сідайте!
Ми скинули пальта, помили руки і сіли до столу.
11
З дому вийшли рівно о восьмій вечора. Час був не пізній, але над містом уже стояла густа зимова ніч, без місяця, без зірок. На вулицях — жодного перехожого. Поскрипує під ногами сніг, і тугий вітрець, що прилітає із задніпрянських степових просторів, морозяним вогнем обпікає обличчя.