— Тоді звернемо вбік.
Струмка вони не знайшли, зате натрапили на обнесені металевими сітками мініатюрні садки й городи міських жителів, любителів покопатися в землі. Здалеку в нічній імлі ці садки здавалися просто лісом чи чагарником, а виявилося, що тут ціле багатство для втікачів — груші, яблука, сливи, а ще — горох, картопля, шпинат…
Володя на мить остовпів від радощів, а потім кинувся вздовж огорожі до гіллястого дерева, що звісило важкі віти через сітку. На гілляці, обтяжуючи її і пригинаючи мало не до землі, жовтіли проти місяця груші-лимонки.
— Таню, сюди!
Яка насолода! Соковиті груші танули в роті, як мед! Наївшись їх досхочу, в потім перелізши через сітку, бо хвіртка була замкнена, в садок, нарвали повен рюкзак — про запас.
Яблука й сливи їм сподобалися менше — видно, ще не достигли. На городину, що росла на грядці, зовсім не звернули уваги. Були раді не тільки тому, що наїлися, а й тому, що несподівано для себе знайшли досить надійне джерело харчування. Адже таких городів і садків вдосталь усюди: їх не важко відшукати в околицях першого-ліпшого великого міста.
Таке відкриття порадувало і підбадьорило їх.
— Тепер будемо з їжею, — сказав Володя. — Якраз середина літа — не пропадемо! Груші, яблука, сливи, картопля, помідори — все нам пригодиться!
— Треба тільки завидна натрапити на них, — погодилася Таня.
Перепочивши кілька хвилин на східцях садової хатини, де господарі зберігали інструмент та деякі домашні речі, вони підвелися і тим же шляхом — через тин — перестрибнули на посилану гравієм доріжку.
І тут раптом перед ними виросла темна постать.
— Гальт!
Кроків за десять з мисливською рушницею-двостволкою в руках стояв сторож. Сутулуватий, у крислатому капелюсі з пером, у крагах, що блищали проти місяця, в інший час він здавався б смішним. Але тепер було не до сміху. Прямо в груди дивилися темні дула рушниці.
— А-а, попалися, голубчики! — прошепелявив старий. — Прокляті злодюги!.. Хто ви — поляки, французи чи, може, росіяни?..
Втікачі вражено переглянулись. Оце втекли! Ну й у дурне становище потрапили! Що робити?
Володя благально простягнув наперед руки.
— Послухай, старий, опусти рушницю! А то з-за десятка груш, чого доброго, всадиш нам у животи порцію шроту!
— І всаджу! Будьте певні!
— Але ж, батьку, май совість! — вигукнув Володя. — Невже ти, коли був молодим, ні разу не заглянув до чужого саду? Га?
Німецька мова, видно, спантеличила старого. Він закліпав безвіїми повіками, пожував цупкими старечими губами.
— Ти мені баки не забивай!.. Чому не заглядав? Заглядав! Лазив і я, звичайно… Тільки ж не таким лобурем, як ви зараз, а хлопчаком, підлітком… А таким, як ви, я вже працював!
— І ми працюємо…
— Можна повірити! По чужих городах!
— Та ні, працюємо кочегарами на паровозах. А це одержали повістку до армії, — все сміливіше брехав Володя. — Не сьогодні, то завтра станемо солдатами фюрера — і ф’ю-ю-ть!..
Він не пояснив, що буде, — повезуть кудись чи уб’ють. Але, як не дивно, саме цей вигук розжалобив старого. Він раптом заморгав очима, опустив рушницю, дістав з кишені хустину і витер очі.
— Ось як!.. Тоді інше діло… А я думав… Звідки ж ви? З Ейзенаха чи з Готи?
— З Герштунгена, — відповів Володя, пригадавши назву вузлової станції за Ейзенахом.
— З Герштунгена? Далеченько… Та для кочегарів це запросто. Проїзд безплатний…
— То ми можемо йти?
Старий махнув дулом рушниці.
— Ідіть. Та вдруге сюди не потикайтеся, а то натрапите на іншого…
— Спасибі. А вдруге, слово честі, не будемо тут, — цілком щиро запевнив Володя. — Ще раз дякуємо, старий!
— Е-е, за що дякувати. За якісь там груші… Коли тут Німеччині кінець… Всьому кінець! — І махнувши безнадійно рукою, старий закинув за спину рушницю і перший рушив геть.
Його худа, сутулувата постать поволі віддалялася, щедро скроплена сріблястим місячним сяйвом. В такт крокам похитувалося високе перо на капелюсі, блискали наглянсовані краги, тихо шурхотів гравій.
Коли старий зник десь у темряві, втікачі знову переглянулись.
— Нічого не розумію, — прошепотіла, полегшено зітхнувши, Таня.
— Що ж тут розуміти? На цей раз пронесло… Передусім виручило моє знання німецької мови. На перший раз я переконуюся в тому, що знати — це значить могти, бо знання — то могутня сила… А по-друге, німці стали не ті. Чула, що старий сказав? Що там, мовив, якісь нещасні груші, коли Німеччина терпить тотальний крах!.. Це сьогодні він так каже. А два роки тому, коли його сини марширували до Москви чи на Кубань, він би так зі мною не говорив, а всадив би в живіт заряд шроту — і будь здоровий! Я їх перебачив за ці роки!.. Ого!
Вони підійшли до залізниці, здерлися на крутий насип і повернули ліворуч, на схід. Розмова сама собою припинилася.
3
Старовинне місто Гота привільно розкинулося на рівнині, біля Тюрінгенського Лісу, що могутнім гірським кряжем підходив майже до самого вокзалу.
Сюди втікачі добралися на четверту ніч, перед ранком, і, зморені й голодні, бо запас груш вичерпався, лягли спочити просто на землі, притрушеній сухою глицею.
Коли встало сонце, схопилися і, цокаючи зубами від холоду, зійшли на голу вершину гори й сіли в затишку, щоб погрітися в ранковому промінні. Звідси було добре видно вокзал. Від нього на схід мчав ешелон.
На платформах — танки, гармати, самохідні гармати, автоцистерни. У відчинених дверях вагонів маячать сірі солдатські постаті. Паровоз свистить і, вилискуючи масними чорними боками, вивергає з димарів клуби бурого диму.
— Прокляття! Скільки їх пре на нашу землю! — вигукнула Таня. — Ех, було б чим — пустили б ми таку цяцьку під укіс! Але ж голими руками чи пістолетом нічого не зробиш!..
— Голими руками не зробиш, — погодився Володя. — А от сісти на ешелон тут можна… Глянь — від лісу до вокзалу з кілометр пройти полем. Потім в оті кущі, що ростуть понад залізницею. Далі — через міст… Оце найнебезпечніша ділянка… Зате вже й станція поряд… А там аби пощастило сісти на той ешелон, що нам треба…
Сонце підбивалося все вище і вище. Ставало тепліше. Від нічного холоду залишився один спомин: їх зморило, і вони, перебравшись у тінь, під густі ялини, міцно поснули.