Мускулиста рука одного з дужанів вхопила закривавленого напасника за комір і відтягла з проходу. Зорін встиг помітити в вологих чорних очах зацькованість.
— Викинули б мене, якби не ви… — сказав Зорін. — Міліцію треба…
— Не треба міліції, брат, — відказав той, що тримав бандита. Він вхопив його за волосся і садонув лицем в стіну. Удар був сильний. Циган зомлів і впав.
Той, що перший зайшов у тамбур, показав на портфель.
— Це твоє? — запитав.
— Моє,— відказав Зорін, піднімаючи портфель.
— Ясно, — мовив той, що розбив пляшку. — У-у, нелюди! — І копнув бандита, котрий заворушився.
То були троє дужих чоловіків середнього зросту. На тілі двох із них Зорін завважив характерні зелені цяточки, за якими безпомилково впізнають шахтаря.
— Ходімо, брати, — озвався один з них. — Бо, й справді, міліція наскочить. Не відіб’єшся тоді…
…Зорін роздер носовичок і заходився витирати кров, що сочилася з ранки в боку. Вістря увійшло в тіло, мабуть, на цілий сантиметр. Боліло не сильно, але ніж, мабуть, вніс інфекцію.
— Що сталося!? — вигукнула Колесникова, котра, вже в спальному одязі, поверталася з туалету.
— Ви маєте йод або зеленку?
— Авжеж… Що сталося?
— Та все ті ж двоє. Поцупили портфель… Ледь відбив.
Колесникова окинула поглядом пожмакану сорочку, закривавлений віхоть, бліде обличчя.
Зорін казав:
— Знали б вони, чим хотіли поживитись: плани гірничих робіт, стара електробритва, запасна сорочка. Єдина цінна річ — це вино. — Він витяг пляшку "Масандри", що колись привіз був із Криму. — Гроші й документи ось, — показав на течку, що лежала на столику. Хай їм чорт — тим циганам! Якби не троє шахтарів, що нагодилися, лежав би я вже десь біля насипу в степу.
По вагону пройшла провідниця.
— Скоро станція Лиха, — оголосила. — Зупинка п’ять хвилин. Приготуйтесь.
"Це ж треба — станція з такою назвою! — подумав Зорін. — Ніколи не забуду!"
По миті повз них посунув до виходу весь гурт циган.
"Так ось на що розраховували ті двоє…— майнуло в голові.— Що зійдуть на найближчій станції і тоді шукай вітра в полі".
Тихий гомін, що донедавна панував у вагоні, вщух. Зорін лежав з відкритими очима. Постільна білизна пахла вільгістю. Рана в боку, що її Колесникова обробила йодом, ледь-ледь відчувалась. Натомість млоїло під оком. Він помацав там пальцем, але болю не відчув; схоже то був фантомний біль.
"Смуга невдач", — подумав Зорін.
Спало на думку, що прикрощі почалися з захопленням медициною. Він немов би ступив у заборонену зону. Доки його діяльність була на рівні аматорської, все йшло добре. Та щойно він переступив межу, за якою починався вже професіоналізм, пішли нещастя.
Було вже далеко за північ. Його потрясіння, мабуть, передалися й Колесниковій; вона, з усього, також не спала.
"Авжеж, — майнула думка, — перша спільна подорож і раптом така пригода".
На мить Зорін уявив весь ланцюжок подій, який привів його до знайомства з цією жінкою. Гіпертонія, що він нажив після нещасного випадку в шахті; лікування у професора Г.В.Дзяка;[39] намагання самому збагнути суть хвороби і розібратися в методах її лікування бішофітом; перевірка на собі (з дозволу Дзяка); добрі результати і початок впровадження методу в медичну практику. Це останнє вже стало межею його компетенції. Потрібні були спеціальні медичні знання. Доньки, з якими він так плідно співпрацював при винайдені цементу для зубних пломб, займалися одна стоматологією, друга урологією. А тут — кардіологія — зовсім інший профіль. Найкращим товаришем йому був би сам Дзяк, але посада проректора медичного інституту з навчальної роботи забирала в нього левову частку часу. І тоді Георгій Вікторович запропонував йому в помічниці свою аспірантку Колесникову.
Тим часом поїзд мчав без жодної зупинки вже кілька годин. Хтось немов би став прочиняти двері в інший світ та впускати туди Зоріна. Але тільки на мить, бо щораз спрацьовував "вахтер" і він знову опинявся на полиці в вагоні. Той "вахтер" стояв на чатах на випадок, якби бандити надумали помститись. Він не виключав того, що вони не зійшли разом зі своїми на станції Лихій. Зрештою сон таки здолав.
Між двома вимірами
1
На Волгоградський вокзал поїзд прибув близько десятої ранку. Вони стояли біля вагону, з якого щойно вийшли, коли до них підійшов чоловік середніх літ, трохи вищий і справніший від Зоріна, в простенькій білій безрукавці і сірих штанях.
— Ви з Дніпропетровська? — запитав він. Почувши ствердну відповідь, подав руку.
…Спасов Олександр Олексійович[40] — завідуючий кафедрою фармакології Волгоградського медичного інституту виявився людиною гостинною. Спочатку він повів їх у готель, що знаходився за двісті метрів од вокзалу, де на них чекали два одномісних номери. Завваживши, що Колесникова розглядає з вікна свого житла будинок універмагу на протилежному боці вулиці, Спасов сказав:
— Це не просто універмаг. З його підвалу вийшов колись фельдмаршал Паулюс, щоб здатися в полон. Навіть картина є така… Тільки на полотні — універмаг в руїнах. — Він глянув на годинник. — На жаль, мушу вже йти. Сьогодні відпочиньте, познайомтеся з містом, а завтра вранці я по вас заїду.
Колесникова відмовилася від прогулянки.
— Треба обміркувати, про що завтра казатиму, — мовила вона, поклавши руку на папери, що були розкладені на столі. — Незнайомі люди, до того ж фармакологи…
— Подумайте, подумайте, — посміхнувся Зорін, виходячи з її номера.
Будинки волгоградських вулиць мало чим відрізнялися від дніпропетровських чи донецьких, зведених після війни. І все ж це була чужина. Зорін почувався тут так само, як колись в Індії чи Німеччині. А, може, таке враження в нього виникало через те, що вже не було Радянського Союзу і він приїхав в іншу державу?
Волга, як і Дніпро в Дніпропетровську, протікає через центр міста. На березі, неподалік від готелю, де вони оселились, розкинувся великий базар. На землі ворушилися велетенські, в півтора метра, соми і щуки. Були тут овочі і фрукти, привезені з азіатських республік. Торжище однаково нагадувало слав’янський ринок і східний рабат.
Віддалік починалися сходи, що вели до меморіалу перемоги, який вінчала велетенська постать з мечем. На мить Зоріну здалося, що постать на Мамаєвому кургані похилена. Як з'ясувалося потім, пам’ятник, справді, дав усадку, про що свідчили заміри, зроблені з допомогою теодоліту.