"Актор, — подумав Зорін. — Добрий актор, котрий знає вагу слова. Зараз він створює настрій безпечності та спокою. І це йому вдається".
— Та ви ж ото з Лораном Денисовичем порадили… — мовив він.
— Авжеж. Ходімо до Лорана.
…Позаду залишилося заповнення медичної картки та перевдягання. Вони зайшли в операційну: Лоран, медсестра і він. В нього шуміло в голові, як після двох пляшок пива — наслідок уколу. Скоро він відчув збайдужіння. Ліг на операційний стіл і дозволив себе прив’язати. Лоран помацав виразку і, взявши шприц, зробив навколо неї кілька уколів.
— Як ви почуваєтесь, Андрію Микитовичу? — запитав.
— З головою щось робиться, — сказав Зорін і не впізнав свого голосу.
— Немов після чарки?
— Ага.
— Так і мусить бути.
І тут перед очима в Зоріна щось попливло, як тоді в шахті, коли він був отруївся метаном. Сухорляве обличчя лікаря і повненьке личко медсестри заколивались, немов би були з воску та почали плавитись. Накотилася хвиля приємної млості.
…Як потім з’ясувалося, операція тривала півгодини. Коли Зоріна вже розв’язали, він завважив на столі в чашці шматок плоті — значно більший, ніж була виразка.
Перехопивши його погляд, Лоран пояснив:
— Про всяк випадок видалив з запасом. Мало там що могло бути… Та й на аналіз треба.
— А нащо аналіз, якщо оте вже видалили?
На мить Лоран завагався, зарипів гумою, стягуючи рукавички, а тоді сказав:
— Ну, ми повинні знати, що воно таке… Зможете йти?
— Зможу, — мовив Зорін не дуже впевнено; місце під оком, де було проведено операцію він ще не відчував.
— Варвара вам допоможе.
— Ходімо, — озвалась жінка, підставляючи плече.
Він спробував був іти сам, та раптом заточився. І тоді обійняв її; вона була нижча від нього.
Зробивши кілька кроків, Зорін відчув, немов би він — ні, його чоловіча сутність стала повертатись звідкись у власну домівку. Доти вона була розпорошена тривогою та страхом і перебувала десь поза його плоттю… Під накрохмаленою тканиною вгадувалося пружне молоде тіло жінки, на якому, крім халату, здавалося, не було нічого. "Так ось хто з’єднав дві половинки моєї сутності в одну! — майнула думка. — А життя таки має сенс!"
Зорін крадькома покосився на обличчя медсестри; їхні погляди зустрілись — вона також дивилась на нього; і на лиці в неї було більше лукавства, аніж співчуття. Він раптом усвідомив, що його рука лежить у неї на груді. Він випростався і вже пішов сам.
— Нам сюди, — мовила медсестра і повела його до чорного входу на подвір'я.
— А нащо сюди?
— Ну, в палату, де ви будете…
— Мені не казав Лоран Денисович, що я залишусь у вас.
— Мабуть, забув. Та це ж само собою…
Вони вийшли на подвір’я, де стояла машина швидкої допомоги, та попрямували до корпусу в глибині двору.
Дощечка на дверях повідомляла, що це було "Онкологічне відділення".
В Зоріна немо би влучила блискавка, але не з цього лагідного надвечірнього неба, а з того — паралельного виміру. Пробила невидимий бар’єр між світами та пришпилила його до хідника. На мить він здерев’янів.
— Я не піду туди, — сказав по хвилі. То був не його голос, а голос покійного батька: приглушений, в якому вгадувалася втома.
— Чому? — медсестра розуміла чому, але щось же треба було запитати.
— Не піду і край
Йому раптом вдарила думка, що якщо він переступить поріг того відділення, то вже звідти ніколи не повернеться. Ніби то були не двері палати, з якої більшість людей виходить видужаними, а двері моргу.
— Андрію Микитовичу… — долинув голос медсестри. — Що з вами?
На мить він усвідомив, що пухлина під оком, яку йому щойно видалили — ніякий то не наслідок контакту з поверхнево-активними речовинами, а наслідок Чорнобиля. Мікроскопічна радіоактивна часточка у вигляді аерозолю чи гідрозолю потрапила в кров, а там зачепилася за клітину шкіри на обличчі і спотворила ген.
— Е-ей! — медсестра взяла його за руку, притисла палець до пульсу. А Зоріну здалося, що то був потиск руки Президента Академії наук СРСР Александрова.
Він повернувся і, похитуючись, побрів до чорного входу, з якого вони щойно вийшли.
В кабінеті, крім Мунтяна, сидів також Лоран Денисович. В обох були похмурі обличчя.
— В чому справа? — запитав Лоран. — Чому ви не в палаті.
Він хоч і запитував у Зоріна, проте звертався до медсестри.
— Він відмовився туди йти, — відказала жінка.
— Гаразд, Варваро Федорівно, — озвався Мунтян. — Ми тут розберемось…
Коли за медсестрою зачинилися двері, Мунтян подивився на Зоріна довгим поглядом, очікуючи пояснення.
— Я поїду додому, — мовив Зорін.
Мунтян вийшов з-за столу, взяв його за руку і підвів до дзеркала біля дверей. На Зоріна дивилася людина у
вилинялій піжамі з геть обснованою бинтами головою, у світло-голубих очах якої закляк розпач.
— Зараз ви в полоні почуттів, навіяних вашою помисливістю, — сказав Мунтян. — А ось скоро минеться дія анестезії і з’явиться біль. Будь-якої миті вам може знадобитися допомога.
— І все ж… Видайте мені одяг.
— Та в нас і машини зараз немає, щоб одвезти… — подав голос Лоран Денисович.
— Я візьму таксі.
— Андрію Микитовичу, подивіться, на кого ви схожі,— Мунтян кивнув на дзеркало. — Я не про пов’язку і не про колір обличчя… З вами щось коїться. Неладне щось…
— Я у вас не залишусь, — знову сказав Зорін. Це вже був його голос.
— Гряде ніч — не найкращий час для хворого, — сказав Лоран. — Скоро закінчиться й дія анестезії. Ви залишитеся сам на сам з болем. Поміркуйте, Андрію Микитовичу…
— У мене донька — лікар.
— Послухай-но, — звернувся Мунтян до хірурга. — А й справді. Там буде кваліфікований нагляд. Гаразд… Але — одна умова: що півтори-дві години я мушу мати про вас інформацію. Дзвоніть — ви або Ольга, сюди, — він показав на телефон. — Тут обов’язково хтось буде.
2
Машина швидкої допомоги під'їхала до будинку вже в сутінках. На лавці біля входу не було нікого і він зайшов у під’їзд у супроводі медсестри непоміченим. Варвара дове-ла його до самих дверей, але зайти в квартиру відмовилась.
— Боюся, що буде ще нагода, — сказала з докором.
"Непогано б, але за інших обставин", — подумав він, вмикаючи в коридорі світло і дослухаючись, як віддаляються кроки жінки.
Тишу тормоснув телефонний дзвінок. Дзвонила Ольга.