Тим часом Александров щось сказав Соколову, підвівся й вийшов. Роль головуючого перебрав на себе Борис Сергійович Соколов.
Запитань було багато. На більшість із них Зорін давав відповідь одразу — це були стереотипні запитання фахівців, на які він звик відповідати упродовж дванадцяти років. Але були й складні і тоді в свідомості його швидко бубнявіло зерно паніки. А на зауваження одного вченого він сказав:
— Я не можу так одразу відповісти. Мені треба подумати.
Попри очікуване ним розчарування на лицях учасників секції, він завважив на деяких схвалення, мовляв, не став викручуватись, а на деяких навіть співчуття. Отож ці люди симпатизували йому.
А тоді пішли виступи.
Всі, хто виходив до трибуни, починав з того, що це засідання незвичайне, бо йдеться про перше відкриття за всю історію гірничої науки. Дехто повідав про власні розробки, які ледь-ледь не дотягнули до абсолютної новизни. Дехто по-доброму заздрив. Були й такі, котрі піддавали сумніву пріоритет Зорінської заявки, висуваючи досить вагомі аргументи проти. Але їх не менш аргументовно спростовували інші. В залі вже не він — автор боровся за пріоритет ідеї, а сама ідея відстоювала себе. Зорін завважив, що в нього більше симпатиків, аніж супротивників десь у співвідношенні три до двох. А ще він побачив, що за вікнами була ніч.
Виступили всі, хто мав щось сказати. І коли вже бажаючих вийти до трибуни не виявилось, головуючий запитав:
— У кого будуть які міркування з приводу ведення зібрання?
І тоді підвівся чоловік з борідкою.
В Зоріна всередині щось тенькнуло, і водночас заворушився його великий двійник, готовий стати у двобій з невидимою рукою, що підбиралася до серця, щоб узяти його в жменю.
— У мене, — сказав чоловік, — Але не з приводу вашого, Борисе Сергійовичу, головування… Мені здається, буде краще, коли у формулі заявки з’являться слова "експериментально встановлено". З одного боку це надасть ваги відкриттю, з іншого надасть нам рішучості під час голосування… Хе-хе.
— Як на мене, зауваження слушне, — погодився Соколов. Тоді — до Зоріна — Андрію Микитовичу, ви маєте щось сказати з приводу виступів?
— Маю, — відказав Зорін, підводячись і відчуваючи, що замість нього говорить уже той — більший Зорін. — Я хотів би подякувати високе зібрання за увагу і неупереджене ставлення до нашої ідеї. Всі зауваження будуть проаналізовані й враховані. Ще раз дякую.
Сідаючи, він завважив, що цей другий Зорін мав більший вплив на людей, ніж він сам. Той немов би ставав часточкою кожного з них. "Чи в мене вже дах поїхав? — раптом майнуло в голові.— Це ж треба вигадати розщеплення особистості і самому в це повірити!"
Тим часом Соколов повідомив:
— Переходимо до голосування.
Зорін з подивом помітив, що в залі ніхто не підвівся, аби піти по бюлетень. З усього голосування мало бути відкритим.
— …Отже на ваш розсуд виноситься заявка "Закономірність руйнування гірничих порід у підземних умовах", автори: Зорін, Пєтухов, Ліньков, Кузнецов, Полуянський, Тарасєв. Хто за те, щоб визнати її як відкриття в галузі гірничих наук? Ні, не так… Хто вважає, що це відкриття?
Зорін сидів у першому ряду спиною до зали і не міг бачити, що там діється. А вираз на обличчі головуючого, який заходився рахувати, нічого не виказував.
— …Вісім, дев’ять, десять… — Соколов підвів руку з вказівним пальцем. — Двадцять сім, двадцять вісім, двадцять дев’ять, тридцять. Одноголосно, — підсумував він нарешті. Вітаю вас, Андрію Микитовичу! Це велика перемога, і не тільки ваша — авторів, а також гірничої науки. Сподіваюся, що од вас почнеться відлік відкриттів у цій галузі.
До нього підходили незнайомі люди, тисли руку, але це все відбувалося в якомусь напівтумані. Кудись подівся "двійник", залишивши його напризволяще. Він ніяково посміхався, дякував.
Та раптом знадвору долинуло "вжик, вжик". Там чистили сніг. З тим у свідомості спалахнула картина дитинства: ось він, десятирічний хлопчик, в ранкових сутінках допомагає мамі згрібати сніг біля будинків, у вікнах яких ще не світилося. Мороз щипає ніс, щоки, проникає за комір благенького пальтечка, холодить шию, а крізь зав’язану вушанку долинає "вжик, вжик"— шурхіт важкої грабарки по заледенілому асфальту.
— Отямтесь, Андрію Микитовичу, — почувся знайомий голос. То був Пєтухов, котрий близько чотирьох годин очікував у фойє.— Як я зрозумів, Бог милував? — сказав Гнат Макарович.
— Милував, — відказав Зорін. Він тільки тепер завважив, що на його колезі й цього разу була червона краватка. Інших той не носив і, мабуть, не мав. На всіх зібраннях і конференціях, на яких Пєтухову часом доводилося й головувати, його справне обличчя завжди прикрашала червона краватка, як натяк на прізвище.
Останнім підійшов Соколов. Потиснувши їм з Пєтуховим руки та привітавши з перемогою, він сказав:
— Протокол буде готовий завтра-післязавтра. Але, крім того, ми ще й потелефонуємо їм — в Комітет. Чи визнають вас всюди — хтозна… Але те, що вас визнали тут у нас — також немало. Принаймні, ми даємо добро на розсилку вашої заявки всім провідним ученим світу. — Поміркувавши, Соколов додав — Гадаю, ми не помилились. — Він уже намірився був іти, та раптом запитав — У вас до мене особисто запитання є?
— Є, — відказав Зорін. — А чому голосування було нетаємним?
Соколов усміхнувся.
— Бачите… Тут, — він окинув поглядом спорожнілу залу, — сиділи тільки академіки та члени-кореспонденти — люди… Ну, ви самі розумієте… Від кого їм критись? Один від одного? Від вас? Нащо?
Зорін завважив, що чоловік цей не здавався вже таким моложавим. Йому, напевне, було близько шістдесяти. В очах його вгадувалася втома — не від кількагодинного головування, а значно глибша. Він не був типовим "генералом" від науки, з якими Зоріну доводилося часом зустрічатись. Це був трудар, але трудар, якому доля вповні платила за його чесний труд. Таке трапляється рідко. Коли вони вже самі залишилися з Пєтуховим в залі, аби познімати зі стенда графіку, той поцікавився:
— А чого Александров пішов?
— Хтозна, — відказав Зорін.
Раптом в пам'яті виник діалог між ним і Докукіним після виступу на Президії Академії наук сім років тому. Розмова відбулася у нього в номері, за преферансом.