— А як без свердловин? — втрутився Кузнецов. — Свердловини дали змогу окреслити місця можливих викидів. Інакше роботи по апробації проводилися наосліп.
"А тут, з усього, підготувались ділити шкуру не вбитого ще ведмедя, — подумав Зорін. — Тарасєва зняти з авторства не вдасться — від нього-бо залежить фінансування цього інституту. Боже, чи буде колись таке, щоб до інтелектуальної власності ставились так само, як і до приватної?"
— Як я зрозумів, ми вже перейшли до другого туру нашої зустрічі,— усміхнувся Пєтухов. — Ну, що ж… Ще півтора року тому нас було дванадцятеро, а тепер уже восьмеро. Потрібно ж не більше п’яти. За яким принципом будемо доводити своє?..
Гнат Макарович, жорсткий у відстоюванні наукових поглядів, тут раптом пом’якшав. Впадало в око, що роль "мирового судді" в цій ситуації була йому не до вподоби.
Підвівся Ліньков.
— Єдиним критерієм авторства мусять бути публікації,— сказав він. — Нехай кожен подасть статті чи монографії, надруковані під своїм іменем або в співавторстві, де б висвітлювалась ідея…
— Ні, ну, так теж неправильно, — подав голос Шевельов. — Можна не видати на-гора ідеї, але все зробити для її втілення.
— Ну, тоді хоча б публікації по втіленню ідей, — сказав Ліньков.
Зорін знав, що в жодного з дніпропетровських колег не було друкованих робіт, які б надавали їм право на авторство.
— А чим підтверджене право Тарасєва на участь?.. — запитав Полуянський у Пєтухова.
Гнат Макарович замість відповіді витяг із шухляди брошуру і подав гостю з Дніпропетровська. То була праця, присвячена викидам породи; Зорін читав її. Прямого відношення до їхнього методу вона не мала. Але при бажанні її можна було б і пристібнути.
— Я можу її взяти для ознайомлення? — запитав Станіслав Антонович.
— Та, будь ласка, беріть… Можете залишити собі,— сказав Пєтухов. Поміркувавши мить, він звернувся до всіх — То як пропозиція Олександра Михайловича — проходить?
Люди, котрі обсіли по периметру великий двотумбовий стіл господаря кабінету, німували.
— Ну, що ж, — мовив Пєтухов, — нічого не залишається, як голосувати. Хто за?
Руки підняли Ліньков, Кузнєцов і Зорін. Пєтухов посміхнувся винувато і підняв руку також.
— Більшістю проходить пропозиція Лінькова. — В голосі Гната Макаровича було більше скепсису, аніж констатації.
…— Отак воно буває,— сказав Пєтухов, коли вони з Зоріним залишились у кабінеті самі. З його повного обличчя не сходила кисла посмішка. — Як ви гадаєте, ваші е-е… заявлятимуть право на авторство?
— Шевельов і Дегтяр навряд чи, а от Полуянський… Наш директор вважатиме, що ІГТМ обділено. Втім, поживемо — побачимо.
— У Полуянського стільки ж підстав претендувати на авторство, як і в Тарасєва. — Сказати таке Пєтухову, мабуть, було нелегко, бо він зітхнув.
— Авжеж. До того ж Полуянський, якщо й не вклав багато в метод, то принаймні не заважав. Ви, мабуть, не знаєте, що коли Тарасєв працював головним інженером "Донецькшахтобуду", він забороняв перевірку методу.
— Он як!
— Так. Бив на сполох, що, мовляв, це велика небезпека. А тепер…
— Тарасєв, здається, і в Комітеті заручився підтримкою, — зауважив Пєтухов.
Він давав зрозуміти, що міністерський чиновник — не його протеже.
У "Північній Пальмірі" Зорін затримався ще на тиждень, аби разом з Ліньковим та Пєтуховим довести до пуття заявку. А коли з'явився в Дніпропетровську, то знайшов у себе на столі лист, адресований у Комітет з винаходів та відкриттів, підписаний Потураєвим, в якому стояло також його ім'я як автора, котрий разом з дирекцією клопоче про включення до співавторів шостого — Полуянського. В листі йшлося, що він — Полуянський має не менше право на авторство, ніж Тарасєв. Зорін підписав того листа.
Затриманий рейс
1
Андрій Зорін не любив зими. Для нього ще з дитинства зима була пов’язана з важкою працею по очищенню від снігу вулиці, де його мама Олександра Семенівна працювала двірничкою, по підвезенню в кочегарку десятків, сотень візків з вугіллям, що ним його батько засипав ненажерливу пащу топки. Але цього разу зима збиралася відіграти в його житті аж надто погану роль. Через снігопад уже вдруге відкладали рейс літака "Дніпропетровськ — Москва". Дніпропетровський аеропорт не приймав і не давав дозволу на виліт. Вже кілька годин не долинало в напівпрозору залу пасажирів гуркоту з летовища.
Зорін сидів у кріслі на другому поверсі і крізь скляну стіну спостерігав, як спецмашини очищали від снігу злітну смугу. Його ТУ-134, що мав вилетіти о сьомій тридцять ранку, стояв присипаний шаром снігу поміж інших літаків. Годинник на стіні показував дев’яту. Отож до початку роботи секції по розгляду відкриттів у галузі гірничих наук при Президії Академії Наук СРСР залишалося рівно п’ять годин. Близько двох годин триває рейс, година йде на проїзд від Внуково до Москви, ще півгодини — на дорогу до Академії. Отож запас часу — півтори години. Вже через півтори години він змушений буде здати квиток та поїхати в інститут.
"Хай би пощез сніг, хай би пощезла зима — думав з відчаєм Зорін. — Це ж треба так вскочити! Дванадцять років ішов до цього моменту! Дванадцять років сподівань і зневіри, знову сподівань і знову зневіри. І ось, коли вирішується доля відкриття, коли надано можливість самому вже відстояти ідею, якась невидима сила перетнула шлях…"
Тим часом у переповненому залі панував спокій. На лицях пасажирів угадувалась сумирність, і це вплинуло на Зоріна заспокійливо. Хтось голосом Абрамова казав йому:
"Чого ти переживаєш? Не сьогодні, так іншим разом. Маховик уже запущено".
"Досить статися на якійсь із шахт, де працює метод, нещастю, як той маховик зупиниться назавжди, — відказав він подумки голосу. — А таке можливе через елементарне порушення правил техніки безпеки. Всюди знайдуться охочі списати свою безвідповідальність на іншого".
Такий випадок у житті Зоріна вже був. І він мало сам не став причетним до несправедливості. На одній із шахт при викиді загинуло четверо. Центральна комісія з викидів призначила його — Зоріна головою експертної групи по цьому випадку. Грішили на науковий метод. Падіння пластів у цій шахті було шістдесят градусів. Щоб добратись до порожнини викиду, довелося чіплятися за канат. Підпорки в лаві були вибиті, вентиляцію порушено. Він знав той науковий метод, знав людей, які його розробили, і усвідомлював моральну провину, яка на нього ляже в разі помилки. Задля об’єктивності він мусив був побувати на місці нещастя та добре його оглянути.