ЯВА 6
Хведоска (йдучи селом). Казала Мотря, що Роман пішов уподовж села,— куди ж то?
Степан (побачив її). А де ти вештаєшся? Ще тобі не обридли співи та гульня?
Хведоска (дивується). Отакої! Почніть гримати!
Степан. І мати, і дочка майнули з подвір'я, ні на кого й хати кинути… Мабуть, і худоба ненапоєна?
Хведоска. Ба ні, напоєна! Оце свіжо я напувала.
Степан. Ходиш там… Може, яке баловство? Гляди мені!
Хведоска (убік). Лихо! Невже батько постерегли?
Степан. Що то, легко вас, думаєш, до розуму доводити? Зостанься ж біля хати, а я… Часом надійде…
Хведоска. Хто?
Степан. Хтокало! Та не стій посеред шляху, мов та проява, незвичайно!.. А я піду пошукаю матері. Певно, до кумів зайшла. (Пішов).
Хведоска (сама). Так же й є, що постерегли! Нічого не розберу, що вони мені наговорили?.. Стривай, нагадала! Сьогодні за обідом казали: "Коневі — стайня, волові — ясла…" Це ж вони мені наздогад?.. Щ о ж це буде? Ой коли б же хоч мати швидше прийшли, порадюся з ними… Як треба, тоді їх якраз і нема! Де ж це вони забарилися?.. (Пішла засмучена на вгород).
ЯВА 7
Роман. Мотря сказала, що Хведоска побігла додому, як би ж мені її побачити? Наважався спершу все їй розказати, а зустрівся з батьком її, не вмовчав і виявив серце!.. Чи я ошалів, чи з пантелику збився?.. Може, вона в хаті, хоч би у віконце виглянула.
ЯВА 8
Хведоска (йдучи). Ну, вже ці мати, як підуть до кумів! (Побачила Романа). Це ти?
Роман. Я, моя пташко!
Хведоска. Ой боже ж мій! Чого ж так рано, що й не вечоріє?
Роман. А що ж я подію?
Хведоска. Ой не стій же там! Постережуть сусіди, почнуть плескати!.. Куди ж мені тебе подіти? Хі, клопіт з тобою!.. Іди мерщій хоч під повітку!
(Тікають під повітку.)
Ну й хто видав так рано приходити?
Роман. Та вже як чоловік спантеличиться, то помилка за помилку чіпляються!.. (Бере її за руки). Хведоню!
Хведоска. Як ти сказав мені біля воріт?
Роман. Пташко моя!
Хведоска. Ач, як гарно!
Роман. Серденько моє, світе мій!.. На душі моїй лежить тяжка провина, і я мушу її виявити перед тобою…
Хведоска. Яка провина! У чім ти провинив проти мене?
Роман. Мені слід було зразу сказати тобі… Я виховувався перед тобою… А тепер!..
Хведоска (3 ляком). Що таке? Не муч мене!..
Роман. Не буду тобі казати, як я тебе кохаю, серце твоє само скаже! Я не хочу ні пеститися, ні умизгатися, щоб таким побитом зменшити свою провину… Знай, Хведоню!..
Хведоска. Чи не догадуюся я? Ти це про Зіньку кажеш?
Роман. Ти вже довідалася?
Хведоска. Знаю… чула! Що було, то минуло! Коли щиро мене кохаєш — не залишиш; коли ж твоя розмова зо мною була облеслива й зрадлива — бог тебе покарає!
Роман. Хведоню! Ти прогнала хмару з душі моєї і освітила її! Ти мене переродила!.. О, як мені легко тепер, як любо дивитися на божий світ!..
Хведоска (глянула на вгород). Ой лишенько, мати йдуть!.. Як їх не треба, вони тоді й з'являються! Втікай хутчіш!.. Заховайся!..
Роман (цілує її). Чи є у світі щасливша людина від мене? (Хутко пішов).
Хведоска (сама). Це ж мати зразу постережуть!.. Хоч би не поцілував, лице геть зашаріло!.. Як спитають мати, чого я так почервоніла, що я їм скажу? Хоч би хто линув на мене водою!.. Прикинуся, ніби їх не бачу… Співатиму!.. (Злягла на тин і ледве співа).
Світи, світи, місяцю,
І ти, ясна зоря,
Просвіти доріжку,
А де мила моя.
У полі доріжка,
Там шовкова трава,
Ой там дівка косу
Та й розчісувала.
Там дівчина косу
Та й розчісувала,
Сестрицям-подружкам
Переказувала:
"Сестриці-подружки,
Ви кайтесь по мені,
Не доймайте віри
Ви козаченькові…"
ЯВА 9
Хотина (йде з города). Он якої сумної завела!
Хведоска. Це так, мамо… Це тільки пісня така… Я не сумую!
Хотина. Бо й нічого! Ти щаслива, доню!
Хведоска. Як? А ви почім знаєте?
Хотина. От так, почім!
Хведоска. Еге, хитруйте! Ач які!
Хотина. І чого ж би то я хитрувала з тобою?
Хведоска. Бачу я по очах!.. Мамочко, чи ви тепер добренькі?
Хотина. А чого мені гніватися?
Хведоска. Ні, ви засмійтеся!..
Хотина. Та чого це ти так лабузнишся?
Хведоска. Мамочко! Сядьмо отут, на призьбі!.. (Садовить її і горнеться). Ой, страшно! Ненечко, ластівочко!.. Я ж у вас люба дитина, правда?
Хотина (гладить їй голову). Балувана ти.
Хведоска. Ні! Єй-богу, ні! І батько казали, щоб я не балувалася… Чи я ж у вас не покірлива або не слухняна?
Хотина. Ба ні, покірлива.
Хведоска. І слухняна, правда?
Хотина (сміється). Трошки з гедзем!
Хведоска; Тільки трошки ж? Ненечко!.. Ой… Стривайте, я заплющу очі! (Заплющила очі). Мамочко, ви нічого не помічаєте?
Хотина (усміхнулася). Ба помічаю!
Хведоска. Невже? (Закриває долонями очі).
Хотина. Ще з понеділка помічаю.
Хведоска. Та й досі мовчали?
Хотина. Тобі, доню, вісімнадцятий год пішов, маєш свого розуму; я тебе повчала, як ти нерозумною була… Коли пам'ятаєш материну навуку, ти тямиш, як слід себе оберігати!
Хведоска. Я все пам'ятаю!
Хотина. Приходив до тебе уночі в комірчину якийсь парубок на другий день великодня?
Хведоска. Приходив, ненечко, і на третій день, і на четвертий, і на…
Хотина. Та бачила ж, бачила!.. Либонь, і батько постеріг? Третьої ночі прокинувся — мабуть, почув, що рипнуло щось дверима, та й каже: "А глянь, стара, в вікно, либонь, ніч зоряна?.."
Хведоска. Ой! Що ж оце буде?
ЯВА 10
Ті ж, Степан, Чикалка і Пилип.
Степан. А йди, стара, в хату. Ось бач, оці люди здибали мене посеред шляху та й присікалися! Кажуть: "У вас є крам, а ми маємо купця…" Либонь же, ми з тобою ніколи не крамарювали? Чи, може, вони не на ту стежку втрапили, чи в манівцях заплуталися?.. (Глянув на Хведоску).
Хотина. Милості просимо у господу! (Пішла в хату).
Степан. Засвіти ж там свічку, щоб поночі лоба не розбили,— нехай роздивляться, де там у нас той крам.
Чикалка (силкується балакати по-московськи). Є хто, дискать, і дочка ваша?
Степан. Здається, що це вона. Чого ж так засоромилася? Уклонись людям та звичайненько.
Хведоска уклоняється.
Чикалка. Да-да! Дискать, поклон как честь; а честь — кагди єсть що єсть.
Степан. Не здивуйте! Вона у нас хатня, промеж людьми негусто бува, все більш під материним крилом, то навряд чи зугарна до ладу й відповісти.
Чикалка. І при том, і при єтом, дискать, засоромилася… Да-да! Дискать, у них, у дівчонок, очі в землю первою правилою. Да-да!
Степан. Ну що ж, коли вже приблудилися, ідіть в хату: світло вже засвічено.
Чикалка. Да-да! Дискать, посидіть, покушать, умственних словес послушать!.. Дискать, так воно завсегди у нас в Расєї!
Степан. То ви аж з Расєї?
Чикалка. Дискать, коли чували, аж з-під самого Чугуєва!
Пилип. Та ну, йдіть вже, пане хазяїне, в хату, там набалакаємося. Ідіть попереду, бо ми не знаємо, як ваші двері відчиняються.
Степан. Доброму чоловікові всередину, а лихому: і вікно — двері, і димар — ворота!..
Пішли.
Чикалка (йдучи). Єхто вєрно! Дискать, как халамидник, так йонен пролазить…
Хведоска (сама). Як на вугіллі стояла! В голові так все й заметушилося, у вухах ніби ціпами молотить! Від кого ж ці люди? Невже не від Романа? І-і, не доведи господи! Втечу, втечу!.. Хоч би на цей час трапилася яка подруга-порадниця! (Пішла на вгород).