Між камінням з'явилася постать. Дівчина злякано зупинилася. На неї дивився юний високий хлопець. Вітер грався білим чубом, бронзово блищала могутня постать, вогнем палахкотіли чорні очі.
Bin здивовано крикнув:
— Звідки ти? Щось я не бачив тебе на острові! Дівчина не могла промовити й слова.
— Ти що, німа? Може, з якогось судна? Треба допомогти?
Зоря поворухнулась, несміливо всміхнулася, хрипко сказала:
— Я звідти... — І показала у воду. Хлопець засміявся.
— Дотепно. Нова русалка. Але я тебе не боюся. Навіть можу поцілувати. Бо ти прегарна-таки. Чарівна...
Дівчина слухала його речі, мов найкращу музику. Що він каже? І як багато незнайомих слів. Він милується нею. І в очах його сяг, ніжність.
— То тут є життя? — несміливо запитала Зоря.
— Де? — здивувався хлопець.
— Над океаном...
— Життя е скрізь. Ти хвора, чи що? Скажи серйозно — звідки ти?
— Я ж сказала, — мовила дівчина. — З-під води. Там місто. Мої батьки вмерли. А я зненавиділа своє життя. І вирішила вмерти у сфері смерті. Так сказав батько. А тут життя. Тут неосяжність. І зорі. Тільки вони чомусь зникли...
— Зажди, зажди, — скрикнув хлопець, і його обличчя спохмурніло. — Ось воно що! Чув я про підводне місто. Вчені шукали його. Але досі не знайшли. То ти народилася там?
— Там.
— Про це писали, — сказав хлопець. — Група людей втекла з поверхні землі під воду, щоб вижити. Боялися війни. А війни вже давно й духу нема. Мир на планеті. Польоти в небо, зустрічі з іншими розумними істотами...
Дівчина поволі наближалася до берега, простягла руки до хлопця. Зачудовано шепотіла:
— Ти не примара? Не галюцинація? Невже я справді бачу тебе...
Юнак несміливо ступив до неї, глянув у її зеленкуваті, як смарагд, як незмірна морська глибінь, очі. Торкнувся пестливо пальцями її блідої щоки, погладив лебедину шию.
— Ти гарячий, — сказала вона. — Мені радісно від твого доторку. Лише мати так пестила мене. Люби мене. У мене нікого нема...
Очі хлопця затуманилися від незбагненного почуття. Дивна поява дівчини, її неземна краса, її химерна доля стрепенули його серце, схвилювали кров. Він обняв тонкий стан, пригорнув її до себе, прохолодну й чарівну.
Зоря дивилася в безмежне блакитне небо, плакала. І в прозорих краплях грали радісні промені сонця...