Але тут треба маленьке пояснення: річ у тім, що в його студії поетеси довго не затримувалися, а змінювалися, як хлопці в армії, новим поповненням, бо поезія для певного типу дівчат — ніби вікова хвороба, отож дівчата на неї натхненно хворіли, а перехворівши, легковажно викидали ті дурниці із своїх милих голівок; відтак з-поміж поетес у пізнішому, зрілішому
віці залишаються тільки по-особливому звихнені. Отже, перебування в поетичній студії було для них етапом, як перед цим ясла, садочок, школа, технікум, чи вуз, чи спортивні секції; студія — теж свого роду секція. Ось що вельми пособляло Валентину Заклунному постійно триматися на плаву, тобто він постійно мав у кого закохуватися, а точніше кажучи, мав кого водити по цвинтарних алеях, мав кого садити на надмогильного каменя навпроти себе й читати власні вірші, мав кого, кажучи грубо, лапнути, а це й були живильні джерела його духу, тобто натхнення й творчості, отже, завжди залишався творчо активний і червонощокий, отож, нормально жив — ось, на мою думку, справжня причина того, що він роздимався. Валентина ж таких переваг не мала, а мусила товктися в обридливому вчительському колективчи-ку, де був тільки один чоловік, який викладав англійську мову, але такий невиразний, плохий, лякливий (до жінок лякливий) і чимось заклопотаний, що Валентина, як і її колежанки, були твердо переконані, що штани він носить символічно (цю символічну моду масово перейняли й жінки, щоб ще більше підкреслити символічність цієї одежі), і його причандалля, мабуть, давно перетворилось у суху ломачку. Новим же директором призначили жінку, яка носила офіційну зачіску колишніх партократис і незмінну уніформу з темного костюма та білої кофтини, глухо застебнутої під горлом. Валентина тепер часто дратувалася й верещала на учнів, а те диявольське плем'я, як тільки їм трапляється вересклива вчителька, найменше її слухається, і зовсім не бажає вчити її уроків.
Випадало, що в тій баталії, яку почала Валентина з Валентином, вона безнадійно програвала — ось чому між її костомаччя не раз закипала смола, і це тим більше, що в суспільній опінії (адже всі знали, як вона ставиться до чоловіка) симпатії та співчуття були, навіть у жінок, не на її, а на його боці, бо саме він бачився страждущим. Про це залюбки розповідав усім сам Валентин Заклунний, особливо в чоловічих компаніях або й коли прогулювався з черговою юною поетесою на цвинтарних алеях: перших він веселив, подаючи все гротесково-іронічно, а других розжалоблював, через це вони не дуже й сердилися, коли він їх трохи почіпував — треба ж людині поспівчувати! Окрім того, кожна з них набувала своєрідного досвіду, як можна нехтувати своїми майбутніми чоловіками.
Усе це маємо знати, щоб зрозуміти, чому Валентина, сидівши в такому безгрошів'ї, якось під літо, одержавши зарплатню за кілька місяців і відпускні, зважилася на путівку до будинку відпочинку: починала відчувати, що коли так триватиме далі, вона, йдучи на роботу в школу, чи тоді, коли надимала жилля, горлаючи на дияволят у класі, раптом не втримає в купі своїх костомах і ті з грімкотом розсипляться чи на хіднику, чи перед класом. Була ще одна причина, не менш важлива: коханець у середовищі, в якому оберталася, не траплявся, а це, здається, — єдина річ, принаймні жінка свято в те вірила, якою може припекти такому стоїчно-невразливому телепню, як її чоловік, і не тільки припекти, а й порушити потугу його сальної самооборони, тобто те сало, яким обіклався, простромити і якось дістати до живого тіла. Чому була так у тому впевнена? А тому, що вважала (цілком хибно, скажемо), що коли в неї був роман із директором школи, то він за нею все-таки стежив, адже знав, хто її коханець, і коли той помер, і так далі — повторюємо, сама вона, сповіщаючи Валентинові про коханця ані імені, ані місця роботи його не подавала, а коли про те сповістила, то він, тобто Валентин Заклунний увіч був тим уражений — це справді так, ми це описували. Виходячи з реальних фактів, Валентин про жінчиного коханця вже знав, а вразився від іншого: зламалася остання його квола сподіванка — це плітки й нічого серйозного там не відбувалося; перша інформація надійшла про те, що директор школи його жінку тільки обмацав, а той обмацував усіх, кого міг і не дуже те таїв. Про те ж, що Валентина з директором школи злягається, довідався пізніше, вже після жінчиного признання, а що його квола сподіванка була зламана раніш, те його й не вразило, був до того належно підготований. Категоричний читач у цьому місці міг би банально запитати: "А чому вони при таких стосунках не розлучилися?" А тому, поясню від себе, що перебували в стані війни, тобто вели бої з перемінним успіхом одне супроти одного, а коли ведуться бої, то один бік хоче захопити територію другого, а не втекти від нього. Розлучення — це й була б утеча, а поки що про втечу не гадав ані він, ані вона — баталія велася завзята і непримиренна.
Отже, Валентина, кажучи військовим терміном, удалася до військових хитрощів, десь так, як учинили скіфи, коли на них напали перси; покинула плаца і віддалилася, щоб укріпити розхитані костомахи, які грозилися розпастися, а заодно повиглядати собі коханця, який був їй потрібний не для того, щоб задовольнити власну хіть (такого не бажала), а щоб пропекти тією голкою сальні захистні покрови свого чоловіка. Таким чином експозиція склалася така, що Валентин на цілого місяця дістав у розпорядження власну квартиру і туди занадилися гулящі представники міського світу мистецтв, хворі на зеленого змія, який поселився в їхньому нутрі, і які зовсім не бажали його звідти проганяти. Відтак через тиждень хата Валентина Заклунного перетворилась у розгепаного смітника, в бедлам, розгардіяш, звалище мотлоху й непотребу. Отож, коли одного ясносвітного ранку, якими отвережує нас Господь, Валентин Заклунний прокинувся, тобто розплющив одне око, другого ще не розплющував, бо закисло, то те одне око вжахнулося, від чого розплющилося, власне, роздерлося, й друге око, і це друге так само вжахнулося, а може, ще й більше, і він шумко сів на ліжкові, а коли видихнув із себе пари самогону, цибулі й часнику, змішаних із салом, то став бридкий сам собі; а коли спробував видати руладу зі свого солов'їного горла, то почувся риплячий хрип, і це жахнуло його чи не найбільше.