Двері навстіж

Сторінка 3 з 21

Шевчук Валерій

— То що хочеш? — спитав украдливо.

— Я чесна жінка, — мовила категорично Валентина, — і хочу, щоб ти знав! Щоб не підозрював мене, не висліджував і не робив скандалів! Роби, що хочеш, шляйся собі зі своїми поетесами, а мені дай спокій!

Валентин знову уважно подивився на неї, цей ніби йому належний мішок із кістками, і несподівано помітив, що щічки мішка порожевіли, від чого в її обличчі кволо проглянули риси тієї, в яку колись закохався і з якою вирішив з'єднати свою долю. Зрештою, фраза, сказана жінкою, була трохи дивна: чому це подумала, що він її вистежуватиме і вчинятиме скандали, адже ще жодного не вчинив та й не збирався. Друге: про поетес вона знає, і не вперше в цьому призналася, отже, таке її чи дратує, чи вражає, а це значить: він їй до кінця не байдужий.

— Гаразд, — сказав так само спокійно, але голосом ближчим до альтіно, ніж до тенора. — Житимемо паралельно.

— Але я тобі не готуватиму, не пратиму й не прибиратиму!

— А хіба робила це раніше? — по-ідіотичному мирно спитав Валентин.

— Ну от, навіть цього не помічав, — трагічно мовила Валентина. — Всі ви, чоловіки, однакові! Я розривалася, жили з себе витягувала, а він не помічав!..

— Бачиш, — сказав мудрасно Валентин, все ще уважно дивлячись на жінку. — Є такий закон: задоволені житейські необхідності не помічаються. Це як город: коли доглянутий, то без бур'янів, і ніхто не помічає, що бур'янів нема. Помічають, коли все позаростало. Хочеш зі мною розлучитися?

— Мені все одно, я тобі сказала! ВІН, — вона зробила наголоса на "він", йшлося, ясна річ, про директора школи, — зі своєю жінкою розлучатися не збирається.

— Гаразд, — повторив Валентин Заклунний. — Житимемо паралельно!

— Що значить — паралельно?! — скрикнула дещо нервово Валентина.

— Ти по собі, а я по собі! — голос у Валентина Заклунного і не здригнувся.

І Валентина знову відчула до нього зло. Таке зло, що аж дихання заклало! Було б куди легше, коли б на неї загорлав, заверещав отим своїм альтіно, кинувся б з кулаками, побіг у школу й побив би її директора, або навіть... убив — тоді б, може, глянула на нього інакше. Але той нікчемний чоловічисько, за якого свого часу вийшла, бо захопилася його дурними віршами і тим верещанням, яке він зве співом, гулькнув у мішка із салом, зрештою ним ставши, сховався злякано, і те сало виросло у фортечні стіни, яких її ядрами не пробити. І жінка відчула, що в нутрі знову розпікається добіла якась залізна штаба, їй нестерпно захотілося плюнути в цю спокійну фізію із обвислими щоками й байдужими синіми, свинськими очицями, але стрималася. Схопилася голими руками за того розпеченого метала і всунула у зимну воду своєї робленої, а може, й відчайної байдужості. Задиміло й зашипіло, але все те відбулось лишень у нутрі. Зовні залишилася врівноважена, тільки великі її й зелені очі звузилися і зблиснули, як у тигриці, котра вже відає, як допастися жертви, і твердо переконана: та жертва від неї ніде не дінеться, бо діватися їй нікуди.

3.

Оце така експозиція до цієї трохи смішної, але більше печальної історії. Бій почався. Виведено на плаца війська, розставлено, як належить: піхота, кавалерія та гармати. Гармати вдарили, і набої зі свистом розрізали повітря. У відповідь — тиша у ворожих рядах, ніби ряди були не з живих шерег, а вирізані із дощок чи пап'є-маше. Але військо, котре видало гарматну сальву, зовсім не було переконане, що супротивник видимий, а не справжній, адже приготувалося до битви й бажало її. Ворог же мовчав, а може, панічно тікав, залишивши замість себе імітацію, а не бойові шики. Саме тому радості в того війська, що наступало, й не було. Який інтерес наступати, коли нема супроти чого? З другого боку, чи ж краще, коли б забитий вояцтвом плац перетворився б у пекло, де все клекоче, рветься, несеться, падає і вмирає? "Звісно, було б краще", — сумно подумала Валентина За-клунна, різко розвернувшись і рушивши до своєї кімнати, і залишивши отого мішка з салом, у якому злякано сховався маленький переляканий чоловічок. Стоп! Все-таки маленький і переляканий! І вона, оця торба із кістками, раптово пораділа: коли отак злякався і заховався, значить дістала його! А коли дістала, можна спокійніше перевести подиха. Хай йому грець!

Але життя виявляється складнішим усіх ігор. Річ у тім, що директор школи переоцінив свою силу. Мав жінку зовні, може, й не таку показну, але гарячу норовом і з тонкою сонсорною системою. Тобто безпомильно відчувала, коли її вельми службово зайнятий чоловік стрибав, як то просторічно кажуть, у гречку. Коли ж це траплялося, а траплялося не менше й не більше, як раз у чотири роки, вона чоловікові скандалів не влаштовувала, за ним не стежила, суперниці кислотою обличчя не потворила, чемерицею її не впоювала, але подвоювала сексуальну ласку, стаючи надзвичайно вигадливою у пестощах і цим виснажуючи директора школи до краю, бо починав хропти менше, ніж за хвилину після того, як усе відбулося. У такий спосіб ця надзвичайно мудра жінка вбивала кількох зайців: перший — давала чоловікові змогу практично порівняти, яка йому коханка краща, при цьому тонко враховувала основну чоловічу ваду — їхній консерватизм, отже, була територією знаною і освоєною, а з коханкою ще треба було притиратися і методи кохання виробляти — саме в цьому кожна жінка безподібна індивідуалістка; другий заєць — вичерпувала партнера і в того залишалося менше сили для коханки вже фізіологічно, хоч коханка тут мала й переваги, просторічно визначені приказкою: "Хоч корова, аби нова", тобто ставала "коровою новою" і тим більше могла понуджувати партнера; третій заєць — нескандальністю, догідністю й добротою пані директорова безвідмовно діяла на психічну категорію, котра мас назву "совість", у порядних чоловіків вельми розвинену, тобто директор школи ніяк не міг покинути матері своїх трьох дітей та ще й таку, що треба бути свинею, аби чимось їй дорікнути. Завдяки цим обставинам любовний сказ директора школи тривав із правильною періодичністю, як небеснотілий, тобто місячний, цикл у жінок, тільки значно рідше розставлений у часі: директор школи закохувався, тратив місяць-два, щоб здобути об'єкта, а коли той бував надто вигинливий і за цей час не піддавався, то негайно з таким поривав, бо то був явний доказ, що жінка хоче загнуздати його на свою вподобу, тобто сильніше, ніж може собі дозволити; по тому півроку тривав роман, а тоді й вичерпувався, бо жінки, як правило, тільки півроку можуть витримати невизначеність свого становища (йдеться не про юних, а про зрілих), відтак починають активізовувати атаки на чоловічу свободу.