Аварія була дивна, — за народними повір'ями, нечиста сила любить ховатися під містками. Ані шофер, ані Сірокапка, ані поетеса не постраждали, хіба подряпалися. Постраждав лишень Валентин Заклунний, він зламав руку і поранив обличчя при тому так, ніби подряпала його кішка чи роз'ятрена ревнощами жінка. Його, в супроводі Антоніни Цеце, яка виявляла до Валентина весь час найніжнішу увагу, завезли до лікарні, де на руку наклали гіпса, а обличчя, як могли, причепурили наліпками й зеленкою. А оскільки ноги в нього виявилися цілі, то й відпустили з лікарні, сказавши, що він народився в сорочці.
Тролейбуси ще ходили, і він, у супроводі ексцентричної поетеси, — Сірокапка десь загадково зник, — дістався до будинку, в якому мешкав.
— До побачення, Валентине Вальдемаровичу, — тепло сказала поетеса. — Я вас доставила до вашої жінки. Гадаю, ми ще організуємо голого вечора!
І вона звелася навшпиньки й поцілувала його в побиті губи. Вуста її були солодкі й гарячі, Антоніна хихикнула двозначно й сказала:
— А все-таки це було прикольно! Вищий клас!
Так Валентин Заклунний щасливо дістався до рідного дому і першою його думкою, коли опинився на самоті, було: а що, коли зараз застане в жінчиному ліжку її коханця? Чи вистачить у нього сили викинути його за двері, чи, може, коханець викине за двері його?
Потоптався трохи біля під'їзду, посопів, а тоді рішуче, відважно, звівши, як тур, голову, рушив під сходи, роздмухуючи в собі жар пригаслої потуги. Хай там що, а власне гніздо від небажаних прибульців він ще здолає захистити!
14.
Але сталося несподіване. Раніше, коли повертався пізно додому, жінка навіть не виходила до нього, тож тихцем пробирався до себе в кімнату, та й по всьому, при тому світла в коридорці не запалював. Зараз же, коли підозрював, що в домі може бути прибулець, вирішив світло запалити. Але воно запалилося саме, тільки переступив порога. І побачив поблідлу, як сніг, свою половину, з нажаханими очима і неймовірно розтуленим ротом.
— Що з тобою? — видихла вона.
— О, в мене сьогодні день пригод! — весело сказав. — Але все гаразд, коли не зважати на оце, — і він звів загіпсовану руку.
— Господи, Господи! — зажебоніла жінка. — Це все-таки сталося! Нє, я повинна тобі про все розказати.
— Що ти мелеш? — не зовсім чемно озвався Валентин Заклунний.
— Це ВІН! — неймовірно дивлячись на нього, прошептала Валентина.
— Хто він? — звисив голоса Заклунний.
— ВІН! Директор школи! Але я зараз тобі все розкажу! Тільки розігрію поїсти!
І вона кинулася, як була, в нічній сорочці, на кухню.
І це ще більше здалося дивним, бо жінка бозна від якого часу не тільки не розігрівала, але й не варила йому їсти. Валентин зовсім не був голодний, добре натовкся на прийнятті, але випадок був такий незвичайний, та й вела себе жінка так дивно, що вирішив упокоритися, а ще його заїла маленька, може, й недостойна цікавість: а чи не навчилася його жінка за цей час смачніше готувати? Отож спокійнісінько пройшов на кухню, зрештою, невідь-чому йому й самому захотілося розповісти про неймовірні сьогоднішні пригоди.
— Що це верзла про директора школи? — спитав він, зручно всідаючись. — По-моєму, він уже давно помер.
— В тому то й річ! — тривожно озвалася Валентина. — Минулої ночі він страшно мені приснився.
І от саме тоді, коли Валентин Заклунний не без задоволення вминав досить смачного, треба признати, борща, вона, ковтаючи слова і хвилюючись, оповіла якнайдокладніше про той сон, і про педагогічну раду директора школи зі своїми коханками, і про жеребкування, і про похвалку прибрати зі світу спершу Валентина, бо тільки тоді зможе забрати до себе її, адже жеребок випав, а точніше він сам його наклав, таки на неї. Розповіла навіть про те, що директор школи наказав їй рішуче прогнати авантюриста Костю, бо того цікавила не вона, а її квартира.
— Ну, квартира не твоя, а моя, — поправив Валентин. — І ти його прогнала?
— Прогнала, — зізналася Валентина. — При тому так, що й носа сюди більше не покаже. Що ти про це думаєш?
Валентин Заклунний замислився. Відверто кажучи, марновірним не був і в ніяку нечисту силу, ожи-лих мертв'яків, чортів, навіть відьом чи Готичні історії не вірив, але відразу ж зметикував, що цим можна незле скористатися — може, це поставить його жінку в належні рамці, і він нарешті здобуде собі домашній спокій, а прилякати жінку, ми вже про це згадували, таки любив.
— Коли признатися чесно, — сакраментально мовив, — то в цій історії винуватий я.
І він довірливим голосом розповів жінці про те, як, печально блукаючи улюбленим своїм цвинтарем, звернувся до мертв'яків із пристрасним закликом, щоб вони йому, Валентину Заклунному, допомогли.
— Отож вони, очевидно, й послали від себе того директора школи, — переконано сказав Валентин, — а він і увійшов у твій сон.
— І ти посмів насилати на мене мертв'яків? — обурено спитала Валентина.
— Хто ж знав, що так вийде, — відказав Заклунний. — Учинив те спонтанно, не дуже в те вірячи.
— Розкажи, що з тобою було? — наказала Валентина.
І він розважно, в певних місцях прибріхуючи, адже був поетом, і зв'язуючи свої пригоди із подіями жінчиного сну, розповів як усе було. Першого випадка описав, як то кажуть, реалістично, додавши тільки, що тоді, як іномарка мала наскочити на них, побачив візійно в її ліжку директора школи (ця історія сфантазувалася алюзійно до бездомного поета, котрого вигнав із жінчиного ліжка), але дивовижа була в тому, що Валентина, оповідаючи про директора школи, соромливо опустила, що той лежав у її ліжку, а в розповіді посадила його на чолі столу, за яким проходила педагогічна рада. Отож ця маленька деталь знову її вразила, аж поблідла й вирячилася. Розповів Валентин і про друге видження: перед тим, як провалився у сцену (так і справді було; і він тут не брехав, як знає читач), що ввело Валентину Заклунну в справжній містичний жах, який вельми виразно відбився на її лиці, від чого, треба признати, Валентин пізнав глибоке внутрішнє задоволення. До третього випадку він ані подумав розказати, що перед пригодою його пальці торкалися лівої пипки грудки ексцентричної поетеси, а її ніжна ручка пестила його, бо не був такий дурний, а повільним і щирим голосом розповів, що, випивши, задрімав; спершу йому здалося, що з калюж вигулькують якісь чорні постаті, а тоді з'явилося страшне видиво його улюбленого цвинтаря, котрий раптом заворушився, могильні плити почали зсовуватися, а з них полізли мертв'яки, але директора школи поміж них не було, бо його на тому цвинтарі, здається, не ховали.