— Я вже казала, — інфантильно мовила Валентина. — Костя!
— А-а, костя вибрала Костю, го-го-го! — зареготав директор школи, але і як того разу миттю став серйозний. — Прізвище?
— Смердяков!
— Фу! Валю! — скривився директор школи. — Ніяк не можу збагнути цих жінок, — загарячився він. — Та за одне прізвище від нього треба тікати світ за очі. Смердяков! Фу!
— Іншого не траплялося! — кволо озвалася Валентина.
— Гаразд! — кинув поглядом директор школи. —Справа друга: Прибрати зі світу Валентина Заклунного!
— Але ж навіщо?! — здивовано вигукнула Валентина.
— А тому, кохана, — вкрадливо і єхидно заговорив директор школи, — що він стоїть мені на дорозі. А ще тому, люба, — вже цілком єхидно сказав директор, —що це умова, аби міг узяти тебе. І втретє, тому, мила моя, — його голос був насичений єлеєм, але більш отрутним, як масним, — що пекельна розвідка мені сповістила, що ти й досі його, вибач мені, любиш. Бо коли б не захотіла його смерті, то я не зміг би ані його забрати, ані тебе. А ще пекельна розвідка донесла мені, що зі мною ти зв'язалася не з любові, а щоб допекти йому. Оце мені й заважає, дуже заважає! Бо коли б ти мене любила, я б тебе без проблеми сюди забрав.
— Зрозуміло, — самими вустами сказала Валентина, і в її голові, наче в тісному просторі, куди позалітали, чи їх позаганяли птахи, почали мотатися, битися об стінки, верещати, а радше квікати, якісь пів-думки чи й чвертьдумки — уламки мислительної енергії. Але ні до чого путнього не додумалася; не забуваймо, що це був сон, а в снах люди ніколи не можуть ні до чого путнього додуматися, а ще й потрапивши в екстримальну ситуацію. Отож відклала обдумати все на потім, а тимчасом мала потурбуватися, як би вислизнути чи вискочити з цього сну, тобто перехитрити клятого директора школи, котрий так безцеремонно заліз до її ліжка. І очі її зупинилися на ножицях, що сталево блищали серед столу, де й досі валявся покинутий старомодний капелюшок Софії Петрівни, біля нього — зошит, порозрізувані папірчики, всі порожні і тільки на одному, ближчому до неї, на-мальвано хреста. І їй прийшла до мозку проста й реальна думка, що можна взяти ножиці й перерізати пуповину сну, тоді він і обірветься, директор школи пропаде, а вона вигулькне, як риба з ополонки, в нормальний білий світ.
— Ти це учиниш, — спокійно сказав директор школи, світячи білосніжними зубами. — Але снершу маєш мені віддатися, бо я тут жахливо на баб зголоднів.
— Ні! — істерично заверещала Валентина Заклунна. — Не хочу!
— Жіноче "ні", — по-менторському сказав директор школи, — це більше "так", хоч часом справді значить і "ні" — це по-перше, кохана. Другий артикул.
Вас, жінок, завжди тягне на екзотику: під якогось Смердякова, наприклад, негра, товстуна, почвару і теде, то чому б тобі не полюбитися з мертв'яком, тим більше, що в нас усі підготовчі акти перейдено. Роздягайсь!
І, хоч вона й справді того не хотіла, ще й кричала: "Ні!" — не для того, щоб партнера збудити, а таки справді жахалася, руки її мимоволі підхопили краї сукні і стягли її через голову, в той час очі директора школи почали розгорятися, як живе полум'я. Відтак незалежно від власної волі скинула майку, бо жіночих сорочок та й стаників не носила, й опинилась у мереживних цілком символічних трусиках, яких і скидати не треба, бо почали на тілі опливатися, а коли Заклунна дійшла до ліжка, вони зникли самі від себе. Лягла біля нього, скрушно видихла повітря, заплющила очі й приречено подумала, що коли віддасться йому, то може й не прокинутися. Тому зібралась у грудку, зціпилася, а коли в неї почав заходити крижаний стрижень, уявила, що її права рука — це і є ножиці, якими розрізають пуповину сну, відтак витягла ту руку й клацнула лезами. І пуповина сну перерізалася, а вона опинилася на дні річки чи ставка, відштовхнулася ногами і, ніби гарматний набій, стрімко помчала по довгому холодному тунелеві-стволі, скеровуючись до малого круглячка отвору, густо осяяного сонцем. Відтак вибухла свідомістю у білий світ, тобто опинилася у власному ліжку, покрита потом, і перше, що вчинила: покосувала очима. Ні, біля неї в постелі жодного директора школи не було, чути тільки легкий запах розтопленої смоли, а на столі, куди метнула другого погляда, швидко танули, перетворюючись у димові хмарки, забутий капелюшок Софії Петрівни, зошит, олівець, ножиці і недбало розкидані помережені в кліточку папірці.
10.
Сон був жахливий і настільки реальний, що пам'ятала з нього кожну деталь. Тільки тепер збагнула, що ж по-справжньому її збудило: Валентин Заклунний у своїй кімнаті виводив тренувальні рулади — це значило, що сьогодні в нього мав бути концерт (нагадаємо від себе, автора: у Валентина Заклунного у якийсь дивний, а може, містичний спосіб статеві акти його жінки з іншими чоловіками співпадали із актом його співу, недаремно деякі цинічні вчені й дослідники прийшли до думки про майже спільну природу творчого і статевого процесів); але цього разу співні рулади чоловіка, які, відверто кажучи, немало раніше її дратували, аж часом, щоб заспокоїтися, билася головою об стінку, тепер чарівливо врятували, бо вирвали із того жахіття, а отже, не її права рука, а саме цей спів виявився тими ножицями, що й перерізали пуповину сну. Вона ж і досі відчувала в лоні... ну, ніби розталу кригу. Отож уперше за довгий час слухала чоловікові верески (визначення її) навіть замило-вано; їй здалося, що у Валентина Заклунного чудовий голос, а може, він так старається в честь її повернення? Ні, то була надто безглузда думка; можливо, мав кудись їхати, адже почав вправи так зарані. Загалом, вони жили останнім часом, не звітуючись, куди ходять і що роблять, але одне в їхніх стосунках залишилося: коли хто куди їхав (хоч би вона в будинок відпочинку), то звіщали про те одне одному, точно вказуючи, скільки та поїздка триватиме; отже, коли кудись має поїхати, то напевне сповістить. З другого боку, те одноманітне виття їй і тепер долягало, адже конче треба було передумати отой жахкий сон, хоча ми всі добре знаємо, що сни — інерційні ігри втомленого мозку, але немає, здається, жодної жінки, котра б у сни не вірила, адже, як сказав авторові цього опусу один молодий письменник, його земляк, котрий із жінками має фатально-важкі стосунки аж до такої міри, що київські феміністки навіть організували пошукового загона, аби його зловити і зробити пластичну операцію, не на обличчі звичайно; так от цей молодий письменник сказав понуро-фаталізова-ним голосом не без зітхання: "Жінка — це продукт інерційної гри втомленого Божого розуму" — ось звідки в мене природа цієї метафори. Відтак рулади, що їх натхненно творив того ранку Валентин Заклунний, аж ніяк не сприяли мозковому зосередженню Валентини Заклунної, тож не дивно, що вона й дратувалася попри своє мимовільне захоплення талантом чоловіка. Але він, здається, верески припинив, і в квартирі почувся м'ятий поступ слона — здається, ішов сповістити, що в нього сьогодні виїздний концерт. І от у дверях врозтіж промалювалася монументальна постать, ніби створена несамовитим бароковим пензлем.