Потім до нього, коли концертна частина ювілею закінчилася, підійшла зворушена вчителька із перлиною сльози на оці, саме та, яка найбільше поставила йому, Валентину Заклунному, колів і двійок й не раз ніжно називала баранячою головою, і сказала розчулено:
— Ти, Валю, красіво співав, дуже красіво, але чого не вибрав веселішої пісні?
Бідна проста душа, ота вчителька! Де їй було, сердешній, знати, що зміст відбутих дійств має свого підтекста; до речі, вона, бідаха, могла навіть не відати й що воно таке, отой капосний підтекст. Ближче до розуміння його тонкої душі підступила ексцентрична поетеса, яка також підійшла до нього після концерту і пильно його обдивилася:
— Ніколи не подумала б, Валентине Вальдемаровичу, — сказала вона цілком серйозним голосом, — що ви можете бути такий сексуальний. Я ще подумаю про нашого вечора на двох! Її брова якось дивно рухнулася, і вона відійшла від нього, увіч демонструючи тильну частину своєї цілком достатньої постаті.
8.
Тут завершується преамбула до другої дії. Як бачить читач, я твора будую згідно класичних канонів сюжету. Сама дія кладеться після цього. А почалася вона з енергійного стуку закаблучків, які несли омо-лоділого, збадьореного, насиченого емоціями від злу-ки (нове модне слово) із черговим коханцем мішка з кістками, котрий офіційно позначався табличкою з висіченим написом: "Валентина Заклунна" — Валентин же пізнав і почув цей прихід чи повернення всіма фіб-рами розпростореного тіла. Енергійно завуркотів замок, ґвалтований ключем, енергійно потупотіли кроки, а за мить двері розчахнулися і в тих дверях навстіж він, котрий і досі втримував у душі їдкі меланхолійні корінці, побачив струнку, ділову жінку з обличчям худим, але й надихнутим, із палючими, наче зіроньки в небі, як пишуть поетеси з його студії, очима, але в тому зірчастому вогні увіч покипувала знайома смола, ще й видавала із себе димові пасемка, тобто Валентинині очі були мрійно затуманені.
— Добре, що застала, — сказала вона. — Серйозна розмова.
З розгону сіла на стільця супроти нього, а він розваливсь у фотелі, тримаючи ручку й рукописа однієї з поетес, чергової кандидатки на прогулянку цвинтарними алеями.
— Отак зразу! — здивувався.
— А чого тягнуть? — мовила коротко Валентина. —Так от...
— У тебе з'явився новий коханець, і ти хочеш мені про те чесно звідомити? — спитав цілком спокійно Валентин Заклунний.
— А ти звідки знаєш? — зчудувалася Валентина.
— Як бачиш, небагато тра, — мовив тим-таки невиносним тоном Валентин і додав із притиском на кожному слові. — Від тебе... тхне... коханцем!
— Вибирай вислови! — сказала строго Валентина.
— Гаразд! — згодився Вадентин. — Від тебе ніжно пахне коханцем... Але ж, Валь, я не можу брехати, від нього смердить, як од блудящого пса!..
— Такий тонкий маєш нюх? — їдко сказала Валентина.
— На жаль! — зітхнув він. — Ця біда в мене від матінки! Вона була дивовижно вразлива на запахи!
— А ти пахнеш ліпше? — зімружила по-рисячому очі Валентина, мрійний димок із них пропав, залишилася сама смола. Жінка й справді почала невдоволити-ся, адже сталося, як завжди: він трощив її рішучість і настроєність із делікатністю слона, єдине, що втримувало її — відчуття символічного шприца в руці, а отже, знає він про її нового коханця чи не знає, а заштрика собі в зад дістав. Недаремно так застигла і знерухоміла широка, розплила його фізіономія.
— Хочеш сказати щось іще? — спитав роблено спокійний голос.
— Так! Костя запропонував мені одружитися, — мовила вона, пильно вимацуючи поглядом сальні складки на його лиці.
— Вітаю! — виплив голос з-за тих складок. — Хочеш розлучитися зі мною і вибратися з моєї квартири?
— Розлучитися так, але хочу, щоб з квартири вибрався ти! — тоном залізної леді сказала Валентина.
І тут відчула, що заштрик, якого всадила в сальні оборонні товщини, тільки тепер дістався міцно захованого нерва і гостренько вразив. Пауза після її залізних слів виявилася затяжна.
— Отже твій новий коханець квартири не має? —нарешті прозвучав глухий голос.
— Він живе в іншому місті, квартири там не має, а хотів би перебратись у наше.
— Отже квартирний авантюрист? — спитав Валентин.
— Вибирай вирази! — прикрикнула Валентина. — Це порядна, чесна й мила людина, і я його люблю! Коли подумати, то саме він моя перша любов!
— Можливо, — сказав якимсь крученим голосом Валентин Заклунний. — Але, по-перше, квартира моя, тобто її дали мені, а не тобі; по-друге, я згоден із тобою розвестися, але при умові, що ти нікого іншого сюди не приведеш. По-третє, мені йти нікуди, а ти можеш повернутися до своєї коханої мамусі.
— А коли приведу сюди, що зробиш? — з викликом спитала Валентина.
І тут Валентин Заклунний іще раз відчув, що все й справді відбувається при дивному уподібненому зв'язку подій, адже два тижні тому, викидаючи з жінчиного ліжка і зі своєї квартири мізерного, зарослого волоссям чоловічка, він ніби проробив "тренування дійством", яке має вчинити ще раз, по-справжньому, можливо, з агресивнішим супротивником, отже, сила, яка сплітала цю сітку, ніби готувала його до певних випробувань.
— Коли це вчиниш, — уже не байдужим, а також залізним чи чавунним голосом прорік він, — викину його, як шолудивого пса, або вчиню це при допомозі міліції. Не забувай, що серед міліціонерів є Андрій, мій шкільний друг і однокласник.
— Гаразд, побачимо! — сказала Валентина рішуче. Так само рішуче встала і поривно пішла геть — смола клекотіла в ній на повну силу і ледве не вихлюпувалась із мішка з кістками, але Валентин, героїчно збуджений своїм залізним учинком та й власною непоступливістю, був до того байдужий — смола цього разу кипіла і в ньому.
9.
Таке сталося перед знаменитою ніччю, коли Валентині Заклунній приснився сон, який зіграв в її житті вирішальну ролю і який можна вважати кульмінацією цієї трохи незвичайної історії, режисером якої важко сказати хто був. А привиділося їй із яскравою чіткістю, що в своїй квартирі (яка складалася із прозорих кубів, густо налитих світлом, що перламутрово грало, і в яку вона ввійшла так само рішуче, як удень після повернення з будинку відпочинку, при цьому всі двері квартири стояли навстіж), на ліжку в своїй кімнаті, по пупа вкритого ковдрою, в напівсидячому стані, вона застала не кого іншого, як покійного директора школи, свого першого коханця, і це так її вразило, що застигла на вступі до кімнати в розчинених навстіж дверях, і її серденько злякано й гудливо почало битися поміж стулених костомах, вигупуючи якусь тривожну барабанну мелодію.