Діставшись до дачі інженера Брунса, панотець Федір звелів візникові-аджарцеві в башлику заждати і попрямував по меблі.
— Приніс гроші я, — сказав панотець Федір, — спустили б трошки.
— Мусику, — застогнав інженер, — я не можу більше.
— Та ні, я гроші приніс, — заспішив панотець Федір, — двісті карбованців, як ви казали.
— Мусику! Візьми у нього гроші. Дай йому стільці! І нехай зробить все це якомога скоріше. У мене мігрень.
Мета цілого життя досягнута. Свічковий завод у Самарі сам ліз до рук. Діаманти сипались у кишені, наче насіння. Дванадцять стільців один по одному були навантажені у фургон. Вони вельми схожі на вороб'яніновські, з тою лише відміною, що оббивка їхня не ситцева, в квіточках, а репсова синя, в рожеву смужечку.
Нетерпіння опановувало панотця Федора. Під полою в нього за кручений шнурок була застромлена сокирка. Панотець Федір сів поруч візника і, щохвилини оглядаючись на стільці, виїхав до Батума. Жваві коні одвезли панотця Федора і його скарби вниз, на шосейну дорогу, мимо ресторанчика "Фінал", по бамбукових столиках і альтанках якого гуляв вітер, мимо тунелю, що ковтав останні цистерни нафтового маршруту, мимо фотографа, позбавленого в цей похмурий день звичайної своєї клієнтури, мимо вивіски "Батумський ботанічний сад" і потягли не дуже швидко над самою лінією прибою. У тому місці, де дорога межувала з масивами, панотця Федора обливало солоними бризками. Одбиті масивами від берега, хвилі обертались на гейзери, піднімались до неба і повільно спадали.
Поштовхи і вибухи прибою гарячили збентежений дух панотця Федора. Коні, борючись з вітром, повільно наближались до Махінджаурі. Куди сягало око, скрізь свистіли й здималися каламутні зелені води. До самого Батума тріпалась біла піна прибою, наче подолок нижньої спідниці, що вибилася з-під плаття неохайної дамочки.
— Стій! — закричав раптом панотець Федір візникові. — Стій, мусульманине!
І він, тремтячи і спотикаючись, почав вивантажувати стільці на пустельний берег. Байдужий аджарець дістав своїх п'ять карбованців, стьобнув по конях і поїхав. А панотець Федір, переконавшись, що навколо нікого нема, стяг стільці з урвища на невеликий, сухий іще кусок пляжу і витяг сокирку.
З хвилину його мучив сумнів — він не знав, з якого стільця почати. Потім, наче сновида, підійшов до третього стільця і люто ударив сокирою по спинці. Стілець перекинувся, не зазнавши ніякої шкоди.
— Ага! — крикнув панотець Федір. — Я т-тобі дам!
І він кинувся на стілець, як на живу тварину. Вмить стілець був посічений на капусту. Панотець Федір не чув ударів сокири об дерево, об репс і об пружини. У могутньому реві шторму глухли, немов у повсті, всі сторонні звуки.
— Ага! Ага! Ага! — примовляв панотець Федір, рубаючи з плеча.
Стільці, виходили з ладу один по одному. Звіряча лють панотця Федора дедалі зростала. Зростав і шторм. Деякі хвилі добирались до самісіньких ніг панотця Федора.
Від Батума до Сінопа стояв великий шум. Море скаженіло і зривало свій шал на кожному суденці. Пароплав "Ленін", курячись двома своїми трубами і важко осідаючи на корму, підходив до Новоросійська. Шторм крутився в Чорному морі, викидаючи тисячотонні вали на береги Трапезунда, Ялти, Одеси і Констанци. За тишею Босфору і Дарданелл гриміло Середземне море. За Гібралтарською протокою бився об Європу Атлантичний океан. Сердита вода оперізувала земну кулю.
А на батумському березі стояв панотець Федір і, обливаючись потом, рубав останній стілець. За хвилину все було скінчено. Розпач огорнув панотця Федора. Кинувши остовпілий погляд на накидану ним гору ніжок, спинок і пружин, він одступив. Вода схопила його за ноги. Він рвонувся наперед і, змоклий, кинувся на шосе. Велика хвиля гримнулася в те місце, де тільки-но стояв панотець Федір і, ринувши назад, потягла з собою весь покалічений гарнітур генеральші Попової. Панотець Федір уже не бачив цього. Він брів по шосе, зігнувшись і притискаючи до грудей мокрий кулак.
Він увійшов у Батум засліплий, нічого навколо не бачачи. Становище його було найжахливіше. За п'ять тисяч кілометрів від дому, з двадцятьма карбованцями в кишені, доїхати до рідного міста було абсолютно неможливо.
Панотець Федір проминув турецький базар, на якому ідеальним шепотом радили йому купити пудру Коті, шовкові панчохи і необандеролений сухумський тютюн, поплентавсь до вокзалу і загубився в юрмі носіїв.
Розділ XXXVIII
Під хмарами
Через три дні після угоди концесіонерів з монтером Мечниковим театр Колумба виїхав залізницею через Махачкала і Баку. Усі ці три дні концесіонери, не вдовольнившись розшивом на Машуку двох стільців, ждали від Мечникова третього, останнього з колумбівських стільців. Але монтер, змучений нарзаном, обернув усі двадцять карбованців на купівлю звичайної горілки і дійшов такого стану, що його держали під замком у бутафорській.
— От вам і Кислі води! — заявив Остап, дізнавшись про від'їзд театру. — Суча лапа цей монтер! Май після цього діло з теапрацівниками.
Остап став далеко метушливіший, ніж досі. Шанси на розшук скарбів збільшились без міри.
— Потрібні гроші на подорож до Владикавказа, — сказав Остап. — Звідти ми поїдемо в Тифліс автомобілем по Воєнно-Грузинській дорозі. Чарівні краєвиди! Чудовий пейзаж! Чудесне гірське повітря! І в фіналі — сто п'ятдесят тисяч карбованців нуль нуль копійок. Є сенс продовжувати засідання.
Але виїхати з Мінеральних Вод не так уже й легко. Вороб'янінов показав себе бездарним залізничним зайцем, і що спроби його сісти в поїзд кінчилися безрезультатно, довелось йому виступити біля "Квітника" в ролі колишнього попечителя навчальної округи. Це мало вельми малий успіх. Два карбованці за дванадцять годин важкої і принизливої роботи. Сума, проте, достатня на проїзд до Владиказказа.
У Беслані Остапа, що їхав без квитка, зігнали з поїзда, і великий комбінатор нахабно біг за поїздом верстви три, погрожуючи ні в чім неповинному Іполитові Матвійовичу кулаком.
Після цього Остапові пощастило скочити на приступку поїзда, що повільно підтягався до Кавказького хребта. З цієї позиції Остап з цікавістю поглядав на розгорнуту перед ним панораму Кавказького гірського пасма.