Іполит Матвійович умить змінився. Груди йому вигнулись, як Палацовий міст у Ленінграді, очі метнули вогонь, і з ніздрів, як здалося Остапові, заклубив густий дим. Вуса повільно почали підніматись.
— Ай-яй-яй, — сказав великий комбінатор, нітрохи не злякавшись, — ви подивіться на нього. Не людина, а якийсь горбоконик!
— Ніколи, — почав раптом черевним голосом Іполит Матвійович, — ніколи Вороб'янінов не простягав руки.
— Так простягнете ноги, старий дурню! — закричав Остап, — Ви не простягали руки?
— Не простягав.
— Як вам подобається цей альфонсизм? Три місяці живе моїм коштом. Три місяці я годую його, пою і виховую, і цей альфонс стає тепер у третю позицію і заявляє, що він… Ну! Годі, товаришу! Одне з двох: або ви зараз же підете до "Квітника" і приносите надвечір десять карбованців, або я вас автоматично виключаю з числа пайовиків-концесіонерів. Рахую до п'яти. Так чи ні? Раз…
— Так, — пробурмотів предводитель.
— У такому разі повторіть заклинання.
— Мосьє, же не манж па сіс жур. Гебен зі мір біте етвас копек ауф дем штюк брод. Подайте що-небудь колишньому депутатові Державної думи.
— Іще раз. Жалісніше!
Іполит Матвійович повторив.
— Ну, гаразд. У вас талант до жебрацтва закладений з дитинства. Ідіть. Побачення біля джерела опівночі. Це, майте на увазі, не заради романтики, а просто — увечері більше дають.
— А ви, — запитав Іполит Матвійович, — куди підете?
— Про мене не турбуйтесь. Я дію, як завжди, в найтяжчому місці.
Друзі розійшлись.
Остап побіг до паперової крамнички, купив там на останній гривеник квитанційну книжку і з годину сидів на камінній тумбі, перенумеровуючи квитанції і розписуючись на кожній з них.
— Насамперед система, — бурмотів вій, — кожна громадська копійка має бути на обліку.
Великий комбінатор рушив стрілецьким кроком по гірській дорозі, що в'ється навколо Машука до місця дуелі Лєрмонтова з Мартиновим, мимо санаторіїв і будинків відпочинку.
Остап вийшов до Провалля. Автобуси і парокінні екіпажі переганяли його.
Невелика, висічена в скелі галерея вела до конусоподібного Провалля. Галерея кінчалась балкончиком, стоячи на якому можна було побачити на дні Провалля невеличку калюжу малахітової смердючої рідини. Це Провалля вважають за визначну пам'ятку П'ятигорська, і тому за день його відвідує чимало екскурсій і туристів-одинаків.
Остап одразу ж з'ясував, що Провалля для людини, позбавленої забобонів, може стати прибутковою статтею.
"Дивна річ, — міркував Остап, — як місто не догадалося до цього часу брати гривеники за вхід до Провалля. Це, здається, одне-єдине місце, куди п'ятигорці пускають туристів без грошей. Я знищу цю ганебну пляму на репутації міста, я ліквідую досадний недогляд".
І Остап зробив так, як підказував йому розум, здоровий інстинкт і дана ситуація.
Він зупинився біля входу в Провалля і, потріпуючи в руках квитанційною книжкою, вряди-годи вигукував:
— Купуйте квитки, громадяни! Десять копійок! Діти і червоноармійці безплатно! Студентам — п'ять копійок! Не членам профспілки — тридцять копійок!
Остап бив у ціль. П'ятигорці в Провалля не ходили, а з радянського туриста здерти десять копійок за вхід "кудись" було дуже легко. Годині о п'ятій набралось уже карбованців шість. Допомогли не члени спілки, яких у П'ятигорську було безліч. Усі довірливо віддавали свої гривеники, і один рум'яний турист, угледівши Остапа, сказав дружині переможно:
— Бачиш, Танюшо, що я тобі вчора казав? А ти казала, що за вхід в Провалля платити не треба. Не може цього бути. Правда, товаришу?
— Безперечна правда, — потвердив Остап, — цього бути не може, щоб не брати за вхід. Членам профспілки — десять копійок і не членам профспілки — тридцять копійок.
Надвечір до Провалля під'їхала двома лінійками екскурсія харківських міліціонерів. Остап перелякався і хотів був удати з себе невинного туриста, але міліціонери так несміливо з'юрбились навколо великого комбінатора, що про відступ годі було й думати. Тим-то Остап закричав доволі твердим голосом:
— Членам профспілки — десять копійок, але тому що представників міліції можна дорівнювати до студентів і дітей, то з них по п'ять копійок.
Міліціонери заплатили, делікатно спитавши, з якою метою беруть п'ятаки.
— На капітальний ремонт Провалля, — зухвало відповів Остап, — щоб не дуже провалилося.
Поки великий комбінатор спритно торгував краєвидом на малахітову калюжу, Іполит Матвійович, згорбившись і відчуваючи непереможний стид, стояв під акацією і, не дивлячись на перехожих, жував три вручені йому фрази:
— Мосьє, же не манж па… Гебен зі мір біте… Подайте що-небудь депутатові Державної думи…
Подавали не те щоб мало, але якось невесело. Однак, граючи на чистому паризькому прононсі слова "манж" і хвилюючи душі злиденним становищем колишнього члена Держуми, пощастило назбирати мідяків карбованців на три.
Під ногами публіки тріщала рінь. Оркестр з невеликими перервами виконував Штрауса, Брамса і Гріга. Світлий натовп гомінливо котив повз старого предводителя і повертав назад. Тінь Лермонтова Незримо витала над громадянами, що смакували мацоні на веранді буфету. Пахло одеколоном і нарзанними газами.
— Подайте колишньому членові Державної думи, — бурмотів предводитель.
— Скажіть, ви справді були членом Державної думи? — пролунало над вухом Іполита Матвійовича. — І ви справді ходили на засідання? Ах! Ах! Високий клас!
Іполит Матвійович підвів обличчя і завмер. Перед ним стрибав, як горобчик, товстенький Авессалом Володимирович Ізнуренков. Він змінив коричневий лодзинський костюм на білий піджак і сірі панталони з грайливою іскоркою. Він був у надзвичайно піднесеному настрої і вряди-годи підстрибував вершків на п'ять від землі. Іполита Матвійовича Ізнуренков не пізнав і засипав його запитаннями:
— Скажіть, ви справді бачили Родзянка? Пуришкевич справді був лисий? Ах! Ах! Яка тема! Високий клас!
Крутячись без упину, Ізнуренков сунув розгубленому предводителеві три карбованці і втік. Але довго ще в "Квітнику" миготіли його товстенькі литки і мало не з дерев сипалось:
— Ах! Ах! "Не пой, красавица, при мне ты песни Грузии печальной!" Ах! Ах! "Напоминают мне они иную жизнь и берег дальний!.." Ах! Ах! "А поутру она вновь улыбалась!" Високий клас!..