— Від вас, здається, пішов громадянин Бендер? Ви об'яву давали?
Вдова упала на мішки з борошном.
— Які у вас організми утлі, — солодко промовив. Варфоломійович. — Я б хотів спочатку про нагороду з'ясувати собі…
— Ох!.. Усе беріть! Нічого мені тепер не жалко! — голосила сентиментальна вдова.
— Так от. Мені відоме перебування синочка вашого О. Бендера. Яка ж мені нагорода буде?
— Усе беріть! — повторила вдоза.
— Двадцять карбованців, — сухо сказав Варфоломійович.
Вдова підвелася з мішків. Вона була забруднена борошном. Запорошені вії часто кліпали.
— Скільки? — перепитала вона.
— П'ятнадцять карбованців, — зменшив ціну Варфоломійович.
Він почував, що й три карбованці вирвати у нещасної жінки буде важко.
Топчучи ногами кулі, вдова наступила на дідка, кликала за свідків небесну силу і з її допомогою домоглась твердої ціни.
— Ну що ж, бог з вами, хай п'ять карбованців буде. Тільки гроші попрошу наперед. У мене таке правило.
Варфоломійович дістав із записної книжечки дві газетні вирізки і, не випускаючи їх із рук, почав читати:
— От, будь ласка, подивіться по черзі. Ви писали, значить: "Благаю… пішов з дому товариш Бендер… зелений костюм, жовті черевики, голубий жилет…" Адже правильно? Це "Старгородська правда", значить. А от що пишуть про синочка вашого в столичних газетах. От… "Попав під коня…" Та ви не побивайтесь, мадамочко, далі слухайте: "Попав під коня…" Та живий, живий! Кажу вам, живий. Невже б я за небіжчика гроші брав?.. Так от: "Попав під коня. Вчора на площі Свердлова попав під коня візника № 8974 громадянин О. Бендер. Потерпілий відбувся легким переляком"… Так от, ці документики я передам вам, а ви мені грошики вперед. Таке у мене вже правило.
Вдова, плачучи, оддала гроші. Чоловік, її любий чоловік у жовтих черевиках лежав на далекій московській землі, і вогнедишний візницький кінь бив копитом об його голубі гарусні груди.
Чуйна душа Варфоломійовича задовольнилась пристойною нагородою. Він пішов, пояснивши вдові, що додаткові сліди її чоловіка безперечно знайдуться в редакції газети "Верстат", де вже, звичайно, все на світі відомо.
Лист панотця Федора,
писаний ним у Ростові, у водогрійні "Молочний Шлях" дружині своїй у повітове місто N.
"Люба моя Катре! Нове горе спіткало мене, але про це згодом. Гроші дістав цілком своєчасно, за що тобі щиро вдячний. Приїхавши до Ростова, зараз же побіг на адресу. "Новоросцемент" — вельми велика установа, ніхто там інженера Брунса і не знав. Я вже був зовсім упав у розпач, але мені нарадили. Ідіть, — кажуть, — до особового столу. Пішов. "Так, — сказали мені, — служив у нас такий, відповідальну роботу виконував, тільки, — кажуть, — минулого року він од нас пішов. Переманили його в Баку на службу в Азнафту, в справі техніки безпеки".
Ну, голубко моя, не така коротка моя мандрівка, як ми думали. Ти пишеш, що гроші кінчаються. Нічого не вдієш, Катерино Олександрівно. Кінця ждати недовго. Запасися терпінням і, помолившись богу, продай мій діагоналевий студентський мундир. І не такі ще доведеться робити витрати. Будь готова до всього. Дорожнеча в Ростові жахлива. За номер в готелі заплатив 2 крб. 25 коп. До Баку грошей стане. Відтіля, як пощастить, телеграфую. Тут стоїть спека. Пальто ношу на руці. У номері боюсь залишити, — так і начувайся, що вкрадуть. Народ тут промітний.
Не подобається мені місто Ростов. Кількістю населення і своїм географічним положенням він набагато поступається перед Харковом. Але нічого, матушко, бог дасть, і до Москви разом поїдемо. Побачиш тоді — цілком західноєвропейське місто. А потім заживемо в Самарі, біля свого заводика. Чи не приїхав назад Вороб'янінов? Де то він тепер гасає? Чи столується ще Євстигнєєв? Як моя ряса після чистки? У всіх знайомих підтримуй певність, ніби я не одходжу від одра тітусі. Гуленьці напиши те саме.
— Ага! Зовсім забув розказати тобі про жахливий випадок, що трапився зо мною сьогодні.
Милуючись тихим Доном, стояв я біля мосту і замріявся про наш майбутній добробут. Тут знявся вітер і зірвав і кинув у річку картузик брата твого пекаря. Тільки я його й бачив! Довелося піти на нові витрати: купити англійський кепі за 2 крб. 50 коп. Братові твоєму, пекареві, нічого про подію цю не розказуй. Переконай його, що я у Воронежі.
Кепсько тільки з білизною. Увечері перу, а коли не висихає, вранці одягаю вогке. За теперішньої спеки це навіть приємно.
Цілую тебе і обнімаю. Твій вічно муж Федя"
Розділ XXVIII
Курочка і тихоокеанський півничок
Репортер Персицький діяльно готувався до двохсотлітнього ювілею великого математика Ісаака Ньютона.
У самий розпал роботи увійшов Стьопа з "Науки і життя". За ним пленталась опасиста громадянка.
— Слухайте, Персицький, — сказав Стьопа, — до вас от громадянка у справі прийшла. Ідіть сюди, громадянко, цей товариш вам усе пояснить.
Стьопа, посміюючись, зник.
— Ну? — спитав Персицький, — Що скажете?
Мадам Грицацуєва (це була вона) підвела на репортера млосні очі і мовчки сунула йому папірець.
— Так, — сказав Персицький, — … попав під коня… відбувся легким переляком… У чому ж річ?
— Адресу, — благально мовила вдова, — чи не можна адресу взнати?
— Чию адресу?
— О. Бендера.
— Звідки ж я знаю?
— А от товариш казав, що ви знаєте.
— Нічого я не знаю. Зверніться в адресний стіл.
— А може, ви пригадаєте, товаришу? У жовтих черевиках.
— Я сам у жовтих черевиках. У Москві ще двісті тисяч чоловік у жовтих черевиках ходять. Може, вам треба узнати їхні адреси? Тоді, будь ласка. Я кину всю свою роботу і візьмуся до цієї справи. Через півроку ви будете знати все. Мені ніколи, громадянко.
Але вдова, відчувши до Персицького велику повагу, йшла за ним коридором і, стукаючи накрохмаленою нижньою спідницею, повторювала свої просьби.
"Наволоч Стьопа, — подумав Персицький. — Ну, нічого, я нацькую на нього винахідника вічного руху, він у мене потанцює".
— Ну що я можу зробити? — роздратовано запитав Персицький, зупинившись перед вдовою. — Звідки я можу знати адресу громадянина О. Бендера? Що я — кінь, який на нього наїхав? Або візник, якого він перед моїми очима ударив по спині?..
Вдова відповідала невиразним вуркотом, в якому можна було розібрати тільки "товаришу" і "дуже вас".