— Що за глум! — скрикнув Вороб'янінов, що почав був звільнятись з-під ярма могутнього інтелекту сина турецько-підданого.
— Мовчання, — холодно сказав Остап, — ви не знаєте, що робиться. Коли ми зараз не захопимо наші меблі — кінець. Ніколи нам їх не побачити. Щойно я мав у конторі важку розмову із завідувачем цього історичного звалища.
— Ну, і що ж? — закричав Іполит Матвійович. — Що ж сказав вам завідувач?
— Сказав все, що треба. Не хвилюйтесь. "Скажіть, — запитав я його, — чим пояснити, що тут немає всіх надісланих вам за ордером меблів із Старгорода?" Запитав я, зрозуміла річ, ґречно, в товариському тоні. "Які це меблі? — питає він— У мене в музеї таких фактів не спостерігається". Я йому одразу ордери підсунув. Він поліз у книги. Шукав півгодини і нарешті повертає. Ну, як ви собі уявляєте? Де ці меблі?
— Пропали? — пискнув Вороб'янінов.
— Уявіть собі, ні. Уявіть собі, що під час такого кавардаку вони уціліли. Як я вам уже говорив, музейного значення вони не мають. Їх звалили на склад, і тільки вчора, зауважте собі, вчора, через сім років (вони лежали на складі сім років!) їх надіслано в аукціон на продаж. Аукціон Головнауки. І, якщо їх не купили вчора або сьогодні вранці, вони наші! Ви задоволені?
— Скоріше! — закричав Іполит Матвійович.
— Візник! — заволав Остап.
Вони сіли не торгуючись.
— Моліться на мене, моліться! Не бійтесь, гофмаршале! Вино, жінки і карти нам забезпечені. Тоді разрахуємось і за голубий жилет.
До пасажу, на Петровці, де містився аукціонний зал, концесіонери вбігли бадьорі, немов жеребці.
У першій же кімнаті аукціону вони побачили те, що так довго шукали. Усі десять стільців Іполита Матвійовича стояли вздовж стіни на своїх гнутих ніжках. Навіть оббивка на них не потемніла, не злиняла, не зіпсувалася. Стільці були свіжі і чисті, немов щойно вийшли з-під догляду дбайливої Клавдії Іванівни.
— Вони? — запитав Остап.
— Боже, боже, — повторював Іполит Матвійович, — вони, вони. Вони самі. Цього разу жодного сумніву.
— На всяк випадок перевіримо, — сказав Остап, намагаючись бути спокійним.
Він підійшов до продавця:
— Скажіть, ці стільці, здається, з меблевого музею?
— Ці? Ці — так.
— А їх продають?
— Продають.
— Яка ціна?
— Ціни ще нема. Вони у нас ідуть з аукціону.
— Ага. Сьогодні?
— Ні. Сьогодні торг уже кінчився. Завтра з п'ятої години.
— А зараз їх не продають?
— Ні. Завтра з п'ятої години.
Так, одразу ж, піти од стільців було неможливо.
— Дозвольте, — пробелькотів Іполит Матвійович, — оглянути. Можна?
Концесіонери довго розглядали стільці, сідали на них, оглядали пристойності ради й інші речі. Вороб'янінов сопів і весь час підштовхував Остапа ліктем.
— Моліться на мене! — шепотів Остап. — Моліться, предводителю.
Іполит Матвійович ладен був не тільки молитись на Остапа, ба навіть цілувати підметки його малинових штиблетів.
— Завтра, — говорив він, — завтра, завтра, завтра. Йому хотілося співати.
Розділ XIX
Балотування по-європейськи
Тим часом як друзі провадили культурно-освітній спосіб життя, відвідували музеї і робили аванси дівчатам, у Старгороді, на вулиці Плеханова, подвійна вдова Грицацуєва, жінка дебела і утла, радилась і конспірувала із своїми сусідками. Усі гуртом розглядали залишену Бендером записку і навіть підносили її до світла. Але водяних знаків на ній не було, а якби вони й були, то й тоді таємничі кривульки незрівнянного Остапа не стали б ясніші.
Минуло три дні. Обрій залишався чистим. Ні Бендер, ні чайне ситечко, ні дутий браслетик, ні стілець не повертались. Усі живі й неживі речі пропали в найзагадковіший спосіб.
Тоді вдова вжила радикальних заходів. Вона пішла до контори "Старгородської правди", і там їй в одну мить скомпонували об'яву:
БЛАГАЮ
осіб, що знають місцеперебування. Пішов з дому т. Бендер, років 25–30. Одягнений у зелений костюм, жовті черевики і голубий жилет.
Брюнет.
Осіб, що зн., прошу повідом. за прист. винагор. Вул. Плеханова, 15. Грицацуєвій.
— Це ваш син? — співчутливо запитали в конторі.
— Чоловік він мені! — відповіла, страждальниця, закриваючи лице хусткою.
— Ах, чоловік!
— Законний. А що?
— Та нічого. Ви б до міліції все-таки звернулися.
Вдова перелякалась. Міліції вона боялася. Двозначні погляди проводжали вдову до порога.
Тричі прозвучав заклик зі сторінок "Старгородської правди". Але мовчала велика країна. Не знайшлось осіб, що знають місцеперебування брюнета в жовтих черевиках. Ніхто не приходив одержати пристойну винагороду. Поміж сусідками пішли пересуди.
Чоло вдови день у день хмурнішало. І дивна річ: чоловік мигнув, як ракета, потягши за собою в чорне небо гарний стілець і сімейне ситечко, а вдова все кохала його. Хто може зрозуміти серце жінки, особливо жінки-вдови?
До трамвая в Старгороді уже звикли і сідали в нього без жодного страху. Кондуктори кричали свіжими голосами: "Місць нема", і все йшло так, наче трамвай був у місті ще за Володимира Красне Сонечко. Інваліди всіх груп, жінки з дітьми і Віктор Михайлович Полєсов сідали у вагони з передньої площадки. На крик: "Беріть квитки!" — Полєсов поважно говорив: "Річний", — і залишався поруч вагоновода. Річного квитка у нього не було і бути не могло.
Перебування Вороб'янінова і великого комбінатора залишило в місті глибокий слід.
Змовники пильно берегли довірену їм таємницю. Мовчав навіть Віктор Михайлович, хоч йому так кортіло викласти першому стрічному секрети, що хвилювали його. Однак, згадуючи могутні плечі Остапа, Полєсов терпів. Розраду він мав тільки в розмовах з ворожкою.
— А як ви гадаєте, Олено Станіславівно, — говорив він, — чим пояснити відсутність наших керівників?
Олену Станіславівну це теж вельми цікавило, але вона не мала жодних відомостей.
— А чи не думаєте ви, Олено Станіславівно, — вів далі невгамовний слюсар, — що вони виконують тепер особливе завдання?
Ворожка була певна, що так воно і є. Тієї самої думки був, очевидно, й папуга в червоних спідніх. Він дивився на Полєсова своїм круглим розумним оком, неначе кажучи: "Дай насіння, і я тобі зараз усе розповім. Вікторе, ти будеш губернатором. Тобі підлягатимуть усі слюсарі. А двірник будинку № 5 так і залишиться двірником, зарозумілим хамом".