— Еге, давня знайома…
— Тоді, може, зайдемо повечеряємо у давньої знайомої? Я, приміром, страх як хочу жерти, а скрізь позачинювано.
— Про мене.
— Тоді ходімо. Ведіть нас, таємничий незнайомцю.
І Віктор Михайлович прохідними дворами, щохвилини оглядаючись, повів компаньйонів до дому ворожки, в Перелешинський провулок.
Розділ XIV
Союз меча і рала
Коли жінка старіє, її може спіткати багато неприємностей: можуть випасти зуби, посивіти й порідіти волосся, початись ядуха, може налягти опасистість, може набігти надмірна худорба, але голос у неї не зміниться. Він залишиться таким самим, яким був у неї гімназисткою, нареченою чи коханкою молодого гульвіси.
Тим-то, коли Полєсов постукав у двері і Олена Станіславівна спитала: "Хто там?" — Вороб'янінов здригнув. Голос у його коханки був той самий, що й, дев'яносто дев'ятого року, перед відкриттям паризької виставки. Але, ввійшовши до кімнати і примруживши очі від світла, Іполит Матвійович побачив, що від колишньої краси не лишилось і сліду.
— Як ви змінилися! — сказав він мимохіть.
Стара кинулась йому на шию.
— Спасибі, — сказала вона, — я знаю, чим ви рискували, прийшовши до мене. Ви такий самий великодушний лицар. Я не питаю вас, навіщо ви приїхали з Парижа. Як бачите, я не хвора на цікавість.
— Але я приїхав зовсім не з Парижа, — розгублено сказав Вороб'янінов.
— Ми з колегою прибули з Берліна, — поправив Остап, натискаючи на лікоть Іполитові Матвійовичу, — про це не рекомендується говорити вголос.
— Ах, я така рада бачити вас! — заволала ворожка. — Зайдіть сюди, до цієї кімнати… А ви, Вікторе Михайловичу, пробачте, але чи не зайдете ви через півгодини?
— О! — зауважив Остап. — Перше побачення! Тяжкі хвилини! Дозвольте піти і мені. Ви дозволите з вами, найласкавіший Вікторе Михайловичу?
Слюсар затремтів од радості. Обидва пішли в квартиру Полєсова, де Остап, сидячи на уламкові воріт будинку № 5 по Перелешинському провулку, почав розвивати перед очманілим кустарем-одинаком з мотором фантасмагоричні ідеї про порятунок вітчизни.
За годину вони повернули і застали стариків цілком розімлілими.
— А ви пам'ятаєте, Олено Станіславівно? — говорив Іполит Матвійович.
— А ви пам'ятаєте, Іполите Матвійовичу? — говорила Олена Станіславівна.
"Здається, настав психологічний момент для вечері", — подумав Остап. І, урвавши Іполита Матвійовича, що згадував вибори в міську управу, сказав:
— У Берліні є дуже дивний звичай: там їдять так пізно, що важко зрозуміти, що це — рання вечеря чи пізній обід.
Олена Станіславівна стрепенулась, відвела кролячий погляд від Вороб'янінова і потяглась на кухню.
— А тепер діяти, діяти і діяти! — сказав Остап, знизивши голос до ступеня цілковитої нелегальності.
Він узяв Полєсова за руку.
— Стара не підведе? Надійна жінка?
Полєсов молитовно склав руки.
— Ваше політичне кредо?
— Завжди! — захоплено відказав Полєсов.
— Ви, сподіваюсь, кириловець?
— Так точно.
Полєсов випнувся, як струна.
— Росія вас не забуде! — ревнув Остап.
Іполит Матвійович, держачи в руці солодкий пиріжок, здивовано слухав Остапа, але стримати його було неможливо. Його прорвало. Великий комбінатор почував натхнення, п'янкий стан перед шантажем вище середнього гатунку. Він пройшовся по кімнаті, як барс.
У такому збудженому стані застала його Олена Станіславівна, що ледве тягла із кухні самовар. Остап галантно підскочив до неї, взяв самовар і поставив його на стіл. Самовар свиснув. Остап вирішив діяти.
— Мадам, — сказав він, — ми щасливі бачити у вашій особі…
Він не знав, кого він щасливий бачити в особі Олени Станіславівни. Довелося почати знову. З усіх пишних зворотів царського режиму вертілося в голові тільки якесь "ласкаво повеліти зволив". Але це було не до речі. Тим-то він почав діловито:
— Суворий секрет! Державна таємниця!
Остап показав рукою на Вороб'якінова.
— Хто, по-вашому, цей могутній старик? Не говоріть, ви цього не можете знати. Це — гігант мислі, батько російської демократії і особа, близька до імператора.
Іполит Матвійович став на весь свій прекрасний зріст і розгублено подививсь увсебіч. Він нічого не розумів, але, знаючи з досвіду, що Остап Бендер ніколи не говорить дарма, мовчав. У Полєсова ця сцена викликала дрож. Він стояв, задерши підборіддя до стелі, в такій позі, наче готувався пройти церемоніальним маршем. Олена Станіславівна сіла на стілець, з острахом дивлячись на Остапа.
— Наших у місті багато? — прямо запитав Остап. — Який настрій?
— За наявності відсутності… — сказав Віктор Михайлович і почав плутано оповідати про своє нещастя. Тут був і двірник будинку № 5, зарозумілий хам, і плашки на три восьмих дюйма, і трамвай, і багато чого іншого.
— Гаразд! — гаркнув Остап. — Олено Станіславівно! З вашою допомогою ми хочемо налагодити зв'язки з найкращими людьми міста, яких лиха доля загнала в підпілля. Кого можна запросити до вас?
— Кого ж можна запросити? Хіба що Максима Петровича з дружиною?
— Без дружини, — поправив Остап, — без дружини! Ви будете єдиним приємним винятком. Іще кого?
Під час обговорення, до якого діяльно прилучився і Віктор Михайлович, з'ясувалося, що запросити можна того ж таки Максима Петровича Чарушникова, колишнього гласного міської думи, а нині в чудесний спосіб прилученого до сонму радслужбовців, господаря "Швидкоупаку" Дядьєва, голову одеської бубличної артілі "Московські баранки" Кислярського і двох молодих людей без прізвищ, але цілком певних.
— У такому разі прошу їх запросити негайно ж на маленьку нараду. Під величезним секретом.
Заговорив Полєсов:
— Я побіжу до Максима Петровича, по Нікешу і Владю, а вже ви, Олено Станіславівно, будь ласка, підіть до "Швидкоупаку" і по Кислярського.
Полєсов помчав. Ворожка з благоговінням подивилась на Іполита Матвійовича і теж пішла.
— Що це означає? — запитав Іполит Матвійович.
— Це означає, — одказав Остап, — що ви відстала людина.
— Чому?
— Тому! Пробачте за вульгарне запитання: скільки у вас є грошей?
— Яких грошей?
— Всяких. Включно до срібла і міді.
— Тридцять п'ять карбованців.
— Із цими грошима ви збирались оплатити всі витрати нашої операції?
Іполит Матвійович мовчав.
— От що, дорогий патроне. Мені здається, що ви мене розумієте. Вам доведеться побути з годину гігантом мислі і особою, близькою до імператора.