Щоб звести кінці з кінцями, він кинув курити.
Потяг він свій проект і до нового завідувача Старкомгоспу Гавриліна, якого перевели до Старгорода з Самарканда. Почорнілий під туркестанським сонцем новий завідувач довго, але без особливої уваги, слухав Треухова, неуважно перегорнув усі рисунки і за останнім сказав:
— А от у Самарканді ніякого трамвая не треба. Там усі ішаками їздять. Ішак три карбованці коштує — дурниця. А бере на себе пудів десять!.. Маленький такий ішачок, навіть дивно!
— От це й є Азія! — сердито сказав Треухов. — Ішак три карбованці коштує, а згодувати йому треба тридцять карбованців на рік.
— А трамваєм вашим ви багато на тридцять карбованців наїздите? Триста разів. Навіть не щодня за рік.
— Ну, і виписуйте собі ваших ішаків! — закричав Треухов і вибіг з кабінету, грюкнувши дверима.
Відтоді новий завідувач, зустрівши Треухова, ставив йому завжди глузливі запитання:
— Ну що, ішаків випишемо чи трамваї побудуємо? Обличчя Гавриліна було схоже на гладко обстругану редьку. Очі лукавили.
Місяців за два Гаврилін викликав до себе інженера й серйозно сказав йому:
— У мене тут планик намітився. Мені одне ясно, що грошей нема, а трамвай не ішак — його за троячку не купиш. Тут матеріальну базу підводити треба. Практичне розв'язання яке? Акційне товариство! А ще яке? Позика! Під проценти. Трамвай через скільки років може себе оплатити?
— З дня пуску в експлуатацію трьох ліній першої черги — через шість років.
— Ну, скажімо, через десять. Тепер — акційне товариство. Хто увійде? Харчотрест, Маслоцентр. Канатникам трамвай потрібен? Потрібен! Ми до вокзалу вантажні вагони пустимо. Отже, канатники! НКШ, можливо, трохи дасть. Ну, губвиконком дасть. Це вже неодмінно. А коли почнемо — Держбанк і Комбанк дадуть позику. От який мій планик. У п'ятницю на президії губвиконкому буде обговорення. Коли ухвалимо — за вами зупинка.
Треухов до пізньої ночі схвильовано прав білизну і пояснював дружині перевагу трамвайного транспорту перед гужовим.
У п'ятницю питання розв'язано схвально. І почалися муки. Акційне товариство збивали з великою натугою. НКШ то вступав, то не вступав у число акціонерів. Харчотрест всіляко намагався замість 15 % акцій одержати тільки десять. Нарешті, весь пакет акцій був розподілений, хоч і не обійшлося без сутичок. Гавриліна за натиск викликали до губКК. А втім, усе обійшлося гаразд. Треба було починати.
— Ну, товаришу Треухов, — сказав Гаврилін, — починай. Почуваєш, що можеш побудувати? Тож-бо то. Це тобі не ішака купити.
Треухов поринув у роботу. Настала пора великого діла, про яке він мріяв довгі роки. Писано кошториси, складався план будівництва, роблено замовлення. Труднощі поставали там, де на них найменше сподівалися. Виявилося, що в місті нема фахівців-бетонярів, і їх довелося виписати з Ленінграда. Гаврилін квапив, але заводи обіцяли дати машини тільки через півтора року. А потрібні вони були найпізніше через рік. Вплинула тільки загроза замовити машини за кордоном. Потім пішли неприємності дрібніші. То не можна було знайти фасонного заліза потрібних розмірів, то замість просочених шпал пропонували непросочені. Нарешті, дали те, що треба, але Треухов, поїхавши сам на шпалопросочувальний завод, забракував 60 % шпал. У чавунних частинах були раковини. Ліс був сирий. Рейки були добрі, але вони почали прибувати із запізненням на місяць. Гаврилін часто приїздив у старому застудженному "фіаті" на будівництво станції. Тут між ним і Треуховим спалахували сварки.
Поки будували і монтували трамвайну станцію та депо, старгородці тільки пускали жарти.
У "Старгородській правді" трамвайним питанням відав відомий усьому місту фейлетоніст Принц Датський, що писав тепер під псевдонімом Маховик. Не менше як тричі на тиждень Маховик вибухав великим побутовим нарисом про перебіг будівництва. Третя шпальта газети, що рясніла дописами під скептичними заголовками: "Мало пахне клубом", "Найвразливіші пункти", "Огляди потрібні, але до чого тут блиск і довгі хвости", "І добре і… погано", "З чого ми раді і з чого ні", "Підкрутити шкідників освіти" і "З паперовим морем час кінчати", — почала обдаровувати читачів сонячними і бадьорими заголовками нарисів Маховика: "Як будуємо, як живемо", "Гігант незабаром почне працювати", "Скромний будівничий" і далі, в тому ж дусі
Треухов з дрожем розгортав газету і, відчуваючи огиду до братів письменників, читав про свою особу бадьорі рядки:
"… піднімаюсь кроквами: Вітер шумить у вухах.
Нагорі — він, цей непомітний будівничий нашої могутньої трамвайної станції, цей худенький на вигляд, кирпатий чоловік, у засмальцьованім картузі з молоточками.
Згадую: "На берегу пустынных волн стоял он, дум великих полн".
Підходжу. Жодного вітерця. Крокви не ворухнуться.
Питаю:
— Як виконуєте завдання?
Негарне обличчя будівничого, інженера Треухова, жвавішає.
Він тисне мені руку. Він каже:
— Сімдесят процентів завдання вже виконано…"
Стаття кінчалася так:
"Він тисне мені на прощання руку… Позад мене гудуть крокви. Робітники снують там і тут.
Хто може забути це кипіння робітничого будівництва, цю непоказну постать нашого будівничого?
МАХОВИК"
Рятувало Треухова тільки те, що на читання газет бракувало часу і інколи щастило пропустити писання т. Маховика.
Якось Треухов не втерпів і написав пильно продумане ущипливе спростування.
"Зрозуміла річ, — писав він, — гайки можна називати трансмісією, але роблять це люди, що нічого не тямлять у будівельній справі Крім того, я хотів би зауважити т. Маховикові, що крокви гудуть тільки тоді, коли будівля збирається розвалитись. Говорити так про крокви — все одно, що твердити, ніби віолончель родить дітей. Прийміть і ін."
Після того ніхто не бачив на будівництві невгомонного Принца, але побутові нариси все ще прикрашали третю шпальту, вирізняючись на тлі буденних: "15 000 карбованців іржавіють", "Житлові грудочки", "Матеріал плаче" та "Курйози і сльози".
Будівництво йшло до кінця. Термітним способом зварювали рейки, і вони тяглися без зазорів від самого вокзалу до боєнь і від привозного ринку до кладовища.
Спочатку відкриття трамвая хотіли приурочити до Дев'ятої річниці Жовтня, але вагонобудівний завод, посилаючись на "арматуру", не здав вчасно вагонів. Відкриття довелося відкласти до Першого травня. На цей день уже все було готове.