— "И враг бежит, бежит, бежит!" — проспівав Остап.
На ребрі олівця він вирізав складаним ножиком образливе слово, вибіг у коридор і, вкинувши олівець у замочну амбразуру, відразу ж вернувся.
Друзі витягли на світ зелені корінці ордерів і почали їх пильно вивчати.
— Ордер на гобелен "Пастушка", — мрійно сказав Іполит Матвійович. — Я купив цей гобелен у петербурзького антиквара.
— На біса пастушка! — крикнув Остап, розриваючи ордер на локшину.
— Стіл круглий… Очевидно, від гарнітура…
— Дайте сюди столик. К чортовій матері столик!
Залишились два ордери: один — на десять стільців" виданий музею мебльової майстерності в Москві, другий — на один стілець — т. Грицацуєву, в Старгороді, по вулиці Плеханова, 15.
— Готуйте гроші, — сказав Остап, — можливо, в Москву доведеться їхати.
— Але ж тут теж є стілець?
— Один шанс проти десяти. Чиста математика. Та й то якщо громадянин Грицацуєв не розпалював ним буржуйки.
— Не жартуйте так, не треба.
— Дарма, дарма, лібер фатер Конрад Карлович Міхельсон, найдемо! Святе діло! Батистові онучі носити, крем Марго їсти.
— Мені здається чомусь, — зауважив Іполит Матвійович, — що коштовності мають бути саме в цьому стільці.
— Ось як! Вам здається? Що вам іще здається? Нічого? Ну, гаразд. Будемо працювати по-марксистськи. Хай у небі ширяють птиці, а ми ближче до стільців. Мене мучить бажання якомога скорше побачитись з інвалідом імперіалістичної війни, громадянином Грицацуєвим, вулиця Плеханова, будинок п'ятнадцять. Не відставайте, Конраде Карловичу. План розробимо по дорозі
Проходячи мимо дверей панотця Федора, мстивий син турецько-підданого ткнув їх ногою. З номера долинуло кволе ричання зацькованого конкурента.
— Хоч би він за нами не пішов! — перелякався Іполит Матвійович.
— Після сьогоднішнього побачення міністрів на яхті жодне зближення неможливе. Він мене боїться.
Друзі повернулися тільки надвечір. Іполит Матвійович був заклопотаний, Остап сяяв. На ньому були нові малинові черевики, на закаблуках яких було пригвинчено круглі гумові набійки, шахові шкарпетки в зелену і чорну клітинку, кремова кепка і напівшовковий шарф румунського відтінку.
— Він-то є, — сказав Іполит Матвійович, згадуючи візит до вдови Грицацуєвої, — але як цей стілець дістати? Купити?
— Аякже, — мовив Остап, — не кажучи вже про зовсім непродуктивні витрати, це породить плітки. Чому один стілець,? Чому саме цей стілець?..
— Що ж робити?
Остап з любов'ю оглянув закаблуки своїх нових штиблет.
— Шик-модерн, — сказав він. — Що робити? Не хвилюйтесь, голово, беру операцію на себе. Перед цими черевиками жоден стілець не встоїть.
— Ні, ви знаєте, — пожвавішав Іполит Матвійович, — коли ви розмовляли з панею Грицацуєвою про повідь, я сів на наш стілець і, слово честі, я відчув під собою щось тверде. Вони там, їй-богу, там… Ну, от, їй же богу, я почуваю.
— Не хвилюйтесь, громадянине Міхельсон.
— Його треба вночі викрасти! Їй-богу, викрасти!
— Однак для предводителя дворянства у вас надто мізерні масштаби. А техніку цього діла ви знаєте? Може, у вас у чемодані похідний несесер з комплектом відмичок? Викиньте з голови! Це типове піжонство — грабувати бідну вдову.
Іполит Матвійович отямився.
— Але ж хочеться скоріше, — сказав він благально.
— Скоро тільки коти плодяться, — зауважив повчально Остап. — Я одружуся з нею.
— З ким?
— З мадам Грицацуєвою.
— Навіщо ж?
— Щоб спокійно, без шуму покопатись у стільці.
— Але ж ви себе зв'язуєте на все життя!
— Чого не зробиш заради концесії!
— На все життя! — прошепотів Іполит Матвійович.
Іполит Матвійович від крайнього здивування розвів руками. Пасторське голене лице його вишкірилось. Показались не чищені з дня від'їзду з міста N голубі зуби.
— На все життя! — прошепотів Іполит Матвійович. — Це велика жертва.
— Життя! — сказав Остап. — Жертва! Що ви знаєте про життя і про жертви? Ви думаєте, що, коли вас виселили з особняка, то ви знаєте життя? І коли у вас реквізували фальшиву китайську вазу, то це жертва? Життя, панове присяжні засідателі, це штука складна, але, панове присяжні засідателі, цю складну штуку відкривають просто, як шухляду. Треба тільки вміти її одкрити. Хто не може одкрити, той гине. Ви чули про гусара-схимника?
Іполит Матвійович не чув.
— Буланов! Не чули? Герой аристократичного Петербурга. Зараз почуєте.
І Остап Бендер розповів Іполитові Матвійовичу історію, дивовижний початок якої схвилював увесь світський Петербург, а ще дивовижніший кінець загубився і прийшов ніким абсолютно не помічений в останні роки.
Оповідання про гусара-схимника
Блискучий гусар, граф Олексій Буланов, як влучно сказав Бендер, був справді героєм аристократичного Петербурга.
Ім'я чудового кавалериста й гуляки не сходило з уст бундючних мешканців палаців, на Англійській набережній і з шпальт світської хроніки. Дуже часто на сторінках ілюстрованих журналів з'являвся фотографічний портрет гусара красеня — куртка, розшита бранденбурами і облямована зернистим каракулем, високі прилизані скроні і короткий переможний ніс.
За графом Булановим котилася слава учасника багатьох таємних дуелей з фатальним кінцем, явних романів з найгарнішими, найнеприступнішими дамами світу, божевільних вихваток проти поважаних у суспільстві осіб і гучних бенкетів, що неминуче кінчалися лупцюванням штафірок.
Граф був уродливий, молодий, багатий, щасливий у коханні, щасливий у картах і в одержанні спадщини. Родичі його вмирали часто, і їхнє майно збільшувало і так величезні багатства гусара.
Він був зухвалий і сміливий. Він помагав абіссінському негусові Менеліку в його війні з італійцями. Він сидів під великими абіссінськими зорями, загорнувшись у білий бурнус, дивлячись на триверстну карту місцевості. Світло смолоскипів кидало мерехтливі тіні на прилизані скроні графа. Біля ніг його сидів новий друг — абіссінський хлопчик Васько.
Розгромивши військо італійського короля, граф повернув до Петербурга разом з абіссінцем Васьком. Петербург зустрів героя квітами й шампанським. Граф Олексій знову поринув у безтурботну безодню насолод, як то кажуть у великосвітських романах. Про нього все ще говорили з подвоєним захопленням, жінки труїлись через нього, мужчини заздрили. На зап'ятках графської карети, що пролітала по Мільйонній, незмінно стояв абіссінець, дивуючи перехожих своєю чорнотою і тонким станом.