"У тебе доросла дочка, — прожвинділо ще раз. — Подумай про свої літа. Ти моя".
"Забери свої руки, — подумала вона у відповідь, здригнувшись від холодного стиску на талії. — І відійди, зникни. Тебе немає".
Але їй було владно повторено:
Ти моя.
"Тільки не це", — подумала вона, відчувши, як він нахиляє її вперед; вона спробувала опиратись, але він мав у тисячі разів більше сили в холодних руках, і саме ці машинно холодні руки зімкнулися в неї на грудях, а потім одна з них притисла їй голову до ебонітової поверхні туалетного столика перед дзеркалом. "Не треба", — благально подумала вона, відчувши, як щось іще холодніше, значно холодніше, ніж руки, якийсь крижаний штир з кулястим шорстким наголівником, силкується вдертися в неї ззаду. За якусь мить вона усвідомила, що будь які пручання даремні, і зараз відбудеться те, що вже не раз відбувалося з нею в її снах і закінчувалось її ганебним капітулянтським оргазмом. Але, як тільки вона це усвідомила, відчуваючи глибоко в собі перші безжальні поштовхи ненависного й солодкого поршня, то відразу усвідомила й ще одне — що це лише сон, і з нього можна щомиті прокинутися — варто лише забажати.
Тому вона непомітно вивільнила праву руку з під смертельно зимного тягаря, що навалився на неї, й насліпо потяглася до штори праворуч від дзеркала, щоб відігнати його бризками денного світла. Вона ще чула, як посипалися з усіх полиць зачеплені нею по дорозі незліченні, переважно віденські, флакони, аерозолі й тому подібні прибамбаси, як усе це загриміло різнобарвною лавиною в умивальну раковину й на кахляну підлогу, а потім світляна білість різонула її по очах, льодяний поршень раптово обм’як, ослаб і безболісно з неї вислизнув.
Вода у ванні встигла захолонути. Пані Рома знову відкрутила кран гарячої й, поволі приходячи до тями, навіть не здивувалася, побачивши всюди на підлозі та в умивальній раковині — сліди своєї недавньої боротьби, про яку той дурень, дурень, дурень і кінчений ідіот у сусідній спальні навіть і гадки не мав.
Режисер Ярчик Волшебник того ранку перечитував сценарні варіанти для відеокліпу, який він прибув сюди знімати. Йшлося про кількахвилинну рекламу чудодійного "Бальзаму Варцабича" — навдивовижу бридкого й навряд чи нешкідливого для здоров’я споживачів пійла, що останнім часом з’явилося на ринку алкоголів і ніяк не могло пробити собі дороги серед визнаніших та відоміших конкурентів. Не допомагали ні сміховинно низька ціна у шість гривень шістдесят п’ять копійок, ані тьмяно болотяний колір виробу, що за ідеєю виробника мусив асоціюватися з карпатським довголіттям, ані навіть цілком симпатичний слоґан "Споконвіку і назавжди", псевдослов’янською в’яззю старанно виведений на етикетках. Порятувати ситуацію могла тільки нав’язливо голосна рекламна кампанія. Продукт, який було замовлено Волшебникові, планувалося для всіх телеканалів країни, хоч — і представник замовника не приховував цього — остаточною метою був вихід на НТВ, СТС, ТВН, RTL, а навіть і MTV.
"Знаєш, ти візьми тьолку, або краще двох, — висловлював свої побажання щодо проекту представник замовника, короткошиїй бичара без вказівного пальця на правій руці і великого на лівій, — візьми двох тьолок, одінь їх такими, знаєш, гуцулками, вивези їх на полонину і… ".
Далі представник замовника не казав нічого, а тільки доливав собі до гранчака балантайнсу і однією з безпалих долонь закидав у свій акулячий писок жменю земляних горішків, трощачи їх усіма чотирма рядами зубів одночасно. Те, що мало статися після його неоднозачного "і", належало, вочевидь, до остаточної компетенції режисера постановника. Вони йому вірили як діячеві культури, і представник замовника не забув наголосити на цьому. Це відбувалось у Львові, сім з половиною тижнів тому.
А зараз Ярчик Волшебник читав у сценарній пропозиції № 1 про таке: "Сонячного полонинського ранку двійко одягнених у найяскравіші зразки гуцульської народної ноші молодесеньких дівчат весело бігають по траві. Навколо них літають метелики. Дівчата сміються дуже весело. На них красиві чобітки нижче колін. Одна з них зриває красиві квіти. Інша сплітає з них красиві віночки. Коли обидва віночки готові, красиві дівчата вдягають їх на себе. Одна з них кладе руки на плечі іншій, а та свої на її талію. Вони закручуються у вихорі гуцулочки. Коліна. Танець робиться все швидшим. Дівчата крутяться то в один бік, то в другий. Коліна плюс. Музика стає все швидшою. Нарешті вони падають одна одній в обійми і їхні губи зливаються в поцілунку. Вони цілуються все пристрасніше. Голос диктора: Споконвіку і назавжди: пісенний край завзяття і труда. З’являється пляшка "Бальзаму Варцабича" на пів екрану. На іншій половині екрану — дівчата, які все ще пожадливо цілуються. Голос диктора: Бальзам Варцабича — як поцілунок горянки. Дозволь собі змочити губи".
"Цікаво, скільки вони платять цим засранцям за таку базґранину?" — подумав Ярчик Волшебник, гидливо відсовуючи набік сценарну пропозицію № 1 і заглиблюючись у сценарну пропозицію № 2.
Там писалося: "Сонячного полонинського ранку двійко молодесеньких дівчат у веселих жовто чорних смугастих спідничках та з прозорими веселими крильцями за плечима весело перелітають з квітки на квітку. На одній з квіток вони закручуються у вихорі гуцулочки. Стегна. Танець робиться все швидшим. Дівчата крутяться то в один бік, то в другий. Стегна плюс. Музика стає все швидшою. Нарешті вони падають одна одній в обійми і їхні хобітки (на папері було помилково надруковано чобітки, проте Ярчик Волшебник не дався збити з пантелику) зливаються в поцілунку. Вони смокчуть усе пристрасніше. Голос диктора: Споконвіку і назавжди: жодного шансу для трутнів. З’являється пляшка "Бальзаму Варцабича" на пів екрану. На іншій половині екрану — дівчата, які все ще працюють хобітками (таки хобітками, переконався Ярчик). Голос диктора: Бальзам Варцабича — як мед батьківщини. Послухай гудіння живих бджіл".
"Без політики не обійшлося", — скривився Ярко Волшебник, у той же час мимоволі погодившися, що другий варіант виглядає краще. "От лише як зробити, щоб ці дурні прошмандівки літали?" — поставив цілком слушне технічне запитання.