В той час як шляхетство українське тішилося шкільною драмою, народ теж не лишався без театру. Народний театр — то був вертеп: лялечний театр, який виставляли мандруючі по Україні студенти академії, аби "скудних подаяній нищетним образом вимирковувати". Дію дра-
матичну, що одбувалася в цьому театрі, як відомо, було пристосовано до свята Різдва Христова. Вона ділилася на дві частини: перша розробляла церковно-релігійний сюжет, друга складалася з малюнків сучасного життя і зв'язана була з першою лише святочним настроєм з приводу великого свята, про яке згадували у перших двох явах дієві особи. "Треба було, — каже Житецький (102), — тільки урвати ту нитку, і ми мали б народню комедію, цілком вільну од церковно-релігійних мотивів". Вертепна комедія мала великий поспіх в народі аж до 60-х років минулого століття: вертепну драму виставляли в київських "балаганах" на Подолі, і на вистави ці збиралися величезні юрби простого люду . Правда, що ці сцени вертепної комедії не мають цілости, зв'язку, однієї інтриги, яка дає і рух, і психологічні моменти комедії, всі вони мають розрізнений і випадковий характер, але вже й в тому тексті, що дійшов до нас, ми маємо героя, осередок п'єси, — той герой, цебто запорожець, — ідеал народний.
Треба додати до того й те, що текст вертепу не був чимсь постійним, — це була річ рухома. Самими випадковими формами своєї дії, не зв'язаної одною спільною інтригою, він давав великий простір експромтам, натякам і взагалі "остроумію" тих, що балакали за ляльок. Через те він міг дошкуляти і таким владарям, як Петро І. До того переконання, що текст вертепу був річчю рухомою, приводить нас ось яка думка: у тім тексті, що дійшов до нас, нема нічого образливого для самого Петра І і для його уряду, а тим часом Петро І озброївся всіма силами на вертеп і почав його перееліджувати.
Вертепну комедію було офіціально заборонено. До цієї справи радо причинився хитромудрий Феофан Про-копович. Бідкуючися ніби за долю бідних студентів академії, що примушені, "вимірковуючи собі харч" вертепною комедією, ганьбити своє духовне звання, він таки дійшов, чого хтів: митрополит київський Іосаф Кроков-ський, вволяючи його волю, заборонив учням духовної академії ходити з вертепною комедією. А річ була зовсім не в тім: Петрові геть не до смаку були ті вертепні комедії, що висміювали й круті розпорядки Петрові, і урядо-вання Української колегії, заснованої Петром, яка не вважала на стародавні козацькі вольности й привілеї*. Запопадливий Феофан Прокопович постеріг бажання свого потентата й поспішив погодити цю справу і заробити ласки царевої.
Таким робом, ми бачимо, що уже в першій чверті XVIII століття в Україні цілком витворилися зародки світської драми і комедії; вони були вже зовсім достиглі, сама тоненька стеблина єднала їх тільки з матернім деревом, ще хвилина — і вони б одірвались; впала б овоч на добру землю і проросла б новим здоровим зелом... Але...
Ще в 1744 році на славу приїзду в Київ цариці Єли-савети Петрівни [виставлено] драму "Благоутробіе Марка Аврелія чрез учеников академія Кіевская всенародно торжествует"; ще у 1749 році Георгій Щербацький друкує "трагедокомедію, нарицаємую "Фотій" — і край. Творчість колишніх українських Афін замирає. Професори академії вже не складають ні драм, ні трагедокомедій, шляхетна молодь не "репрезентує" їх... А вертеп, який видерто силоміць з рук людей, "в науці і штуці добре знал их", переходить до рук балаганщиків, застигає навіки в одній закам'янілій формі і волочить своє злиденне життя лише по ярмарках.
Через що ж перервався зріст українського театру? Чи ж всохло джерело життя?
Перелиньмо думкою в минулі часи.
Ще до Петра 1-го Україна так-сяк жила своїм власним внутрішнім життям. Київ вважався "русским Парижем", Київо-Могилянська Академія питала наукою не тільки на всю Україну, — вона постачала людей наукових і на всю Росію, од неї "вся Россия источник премудрости почерпала и все свои новозаведенные училищные колонии напоила и израстила". Але починаючи з Петра 1-го, починаються і злигодні Київо-Могилянської Академії, а разом з нею і української науки та штуки. Завзятий гнобитель всього вільного, самостійного українського, Петронаважився знищити будь-які ознаки особистого духовного життя України. Перш за все кинувся він на мову, на "малороссийские примрачные речения". У 1720 році видано закона Київо-Печерській Лаврі "вновь книг никаких, кроме церковных прежних изданий не печатать. А и оные церковные старые книги с такими же церковными книгами справливать прежде печати с теми великороссийскими печатьми, дабы никакой розни и особого наречия не было" . А у 1766 та 1772 році рішуче вже загадано було Київо-Печерській друкарні лише передруковувати московські видання слово за словом.
Політику Петрову щодо вольностів "України, як відомо, провадили й далі його нащадки". На деякі хвилини перепадали Україні більш ясні дні, а там знову починалися "утиски та всякії кривди й обіди". Катерина особливо завзялась на українців: у 1764 році наказала вона Синодові, аби настановляв на архимандритів та архієреїв людей "з природных великороссиян" . Українці почали зоставатись скрізь "за штатом". "Біда та й горе! — писав Іоасаф, Білгородський єпископ, єпископу Переяславському, — самые честные люди остаются с наших, а в Тферь, а во Владимир промованы, которые еще и недавно монахами, с русских... Сие по прочоте прошу сожечь, а я, рассуждая теперь пребедное отечества состояние, плачу и воздыхаю: Господи помилуй!" .
Чи ж до драм було колишнім славним професорам академічним? Тим, що колись несли світ і науку в Росію, доводилося тепер самим вчитись межи дощ ходити. Та й про що було писати?! Українська шкільна драма, на славу їй, не прислуговувалася можновладцям, — вона обстоювала чесні ідеали і вступалася за долю безсилого:
Кто лісок добрий, или хуторець порядный, Кто став, кто луку, кто сад имеет изрядный, Болить или завидувать тому не хотите, Як бы его привлащать к себе не ищите!
Кониський і в казаннях своїх, і в драмі "Воскресение мертвых" розробляв той само мотив: ґвалт можновладців над безсилими крепаками своїми, за який на тім світі можновладці отвіт Богу даватимуть. Правда завжде коле очі. А чи ж безпечно було колоти очі тим можновладцям і потентатам, од ласки яких залежала доля авторів-професорів і доля спудеїв-виконавців, і доля самої академії? Та й до кого було звертатись тим чесним словом, коли по всій Україні запанував лад, який характеризує Возний у відомій пісні "всякому городу нрав і права", і лад цей був стверджений самим російським урядом. І яким словом було писати бідолашним авторам? Рідне слово було заборонене не те що до писання, а й просто до вжитку: пересліджували не тільки за мову, а й за саму вимову. Вже Самуїл Миславський, митрополит Київський, як тільки міг, дбав про те, щоб студенти, професори вживали тільки російську мову і вимову; на гроші академії одіслав він 3-х студентів у Московський університет, щоб вони навчилися суто російської вимови; тією російською мовою так надопік він всім, що нарешті урвався терпець професорам і вони сами вдалися до митрополита з проханням вибачити їх за те, що жадним чином не можуть збутись своєї української вимови .