Так поневірявся при російських трупах нещасний український театр. Становище українського артиста було просто ганебне: сьогодня він грав Назара або Виборного, а завтра мусів канканірувати в оперетці Попихачем був він при російських трупах.
Український театр гинув. Не було осередка свідомих освічених людей, які б врятували й піднесли його.
У 1872 році закладається такий осередок, і власне цей рік і треба вважати першим роком нового українського театру.
J Ibid. — 52.
В 1872 році зимою збирався в городі Київі в родині Ліндфорсів гурток людей, переважно українців: між ними були д. Лисенко, Старицький, Чубинський, Русов та другі. Д[обро]дії Лисенко та Старицький вже виступали на сцені. М. Лисенко ще вдома, в Полтавщині в аматорськім спектаклі, а М. П. Старицький в київськім опернім театрі, в великому гурті аматорів, що виставляли кращі п'єси російського репертуару і добули велику славу в Київі; в цьому гурті приймали участь Л. М. Драгоманова (Кучинська), Орлов, Монахов (потім славнозвісний артист російський) та другі. На чолі гуртка, що зорганізувався у Ліндфорсів, одразу стають М. Лисенко та М. Старицький " В 1872 таки році добувають вони дозвіл виставляти приватно українські спектаклі. Але що було виставляти? Убога українська література більше за все була бідна на п'єси. Обмежений репертуар український не задовольняв вже й гуртків аматорів До справи взявся М. П. Старицький; він вже раніше пробував свої сили на літературнім полі, але до драматичної творчости взявся вперше. Перш над усе скомпановано було водевільчик "Як ковбаса та чарка". Ліндфорс того ж таки року одвіз його в петербурзьку цензуру і добув офіціальний дозвіл 11-го апріля 1873 року Цей незначний водевіль ском-
пановано по звичайному водевільному шаблонові. Не новий і на мотив, — бо подібний мотив сварки маємо і в старезному водевільчику Шаховського "Соседи", — він, одначе, вніс-таки новеньку течію в убогу українську драматичну літературу: це були нові, живі типи сучасних підпанків, що, не маючи за собою жодних заслуг, пиро-жуться лише своїм "дворянством".
По водевілі М. П. Старицький взявся вже написати більшу річ — то була "Різдвяна ніч", музикальна комедія по Гоголю, перше на 2 дії; музику до неї написав М. В. Лисенко.
Згодом М. В. Лисенко переробив її у 4-актну оперу.
На перший погляд нова українська комедія "Різдвяна ніч" уявляла з себе той само тип українських п'єс: веселий жарт, з співами, з танцями, з ліричним та комічним елементом. Скомпановано її було легко, сценічно, музику до неї зложив майстер першої руки, і через те вона надзвичайно сподобалась глядачам. Але в цій "Різдвяній ночі" бриніла вже нова течія. Вона вийшла з-під пера свідомого українця і інтелігента. Ця нова течія виявилась в особі Пацюка. Комічна фігура чаклуна-прожери в оповіданні перекинулась в комедії в свідомого героя українського; М. В. Лисенко всім серцем пройнявся цим новим типом і глибоко трагічно змалював в музиці "останнього орла". Обидва автори в своїм, можна сказати, першім творі виявили глибоке поваження до народу, визнали його рівним, вільним братом, — згола вони виявили те, чого бракувало попереднім драматургам: добачили в народі, як каже Куліш, "временно бездействующих сограждан и сотрудников общего национального дела". Це був поворіт в історії української драми. Чи добачили це тогочасні інтелігенти українські — не знаємо, але теплий приятель "Киевлянин" одразу почув, wo ist der Hund begraben 12.
"Різдвяну ніч" виставляли спочатку приватно, в господі Ліндфорсів. Вона викликала такий загальний захват, Що молоді діячі наважилися виставити її у великім київськім опернім театрі. Зараз склався великий гурт і почали готуватись до прилюдної вистави. Ця вистава — це була рукавичка лицарська, що кидали молоді українці "старому світові".
22*
675
Писати про виставу "Різдвяної ночі" нема на що: вона справила цілу епоху в житті найвидатнійшого покоління. Поміж живих людей ще живе пам'ять про неї.
Це був історичній момент.
Три рази підряд виставили в опернім театрі "Різдвяну ніч", і театр був не то що повнісінькій, а ще задовго до вистави не можна було вже купити жодного білета.
Молодим діячам поталанило скласти одразу талановитий гурт виконавців. Діяльність гуртка не спинилася лише на виставі "Різдвяної ночі": у 1875 році М. П. Ста-рицький перероблює до сцени "Чорноморці" Кухаренка, які й виставляють у Біржовому залі. Гурт аматорів грав вже так гарно, що й тепер деякі з людей старшого віку упевняють, ніби тодішні аматори фали краще багатьох сьогочасних актьорів фахових. Д[обродій] Старицький не спинився на цих невеличких п'єсах: у 1876 році він пише велику драму, що тепер виставляється під назвою "Не так склалося, як жадалося", а надрукована в "Раді" під заголовком "Не судилося". Тоді вона звалася "Панське болото". Видано її вже геть потім обшарпану цензурою: викинуто всі місця, що малювали відносини поміщика до селян. Цю драму було вже скомпановано не на зразок старих українських п'єс, — це була "комедия нравов и драма сердца". Й обшарпана цензурою драма звернула на себе загальну увагу: "Появление этой драмы на сцене и в печати, — пише автор "Корифеев украинской сцены" (57), — встречено было единодушными похвалами и сочувствием. Узел драмы составляет столкновение двух общественных слоев — крестьянского и помещичьего. По чистой совести, говорит Костомаров, касаясь драмы М. П. Старицкого "Не судылось", не можем не признать новое самобытное произведение пера этого писателя одним из лучших в своем роде и достойным внимания явлением в небогатой количеством книг малорусской литературе. Автор затронул самые живые струны современной, общественной жизни, раскрыл недуг, чувствуемый всюду в наше время, и изобразил его в таких чертах, в каких он проявляется в современном малорусском обществе". З цих слів ми бачимо, що справу українського театру одразу поставлено було молодим гуртом на певнийґрунт. Того ж таки року починає М. П. Старицький перекладати і "Гамлета" на українську мову. Всі ці п'єси малося виставляти на сцені.
Заклався, таким робом, певний осередок з людей інтелігентних, пересвідчених патріотів, які кохалися в рідній сцені всією душею. Пишно зацвітав український театр, і хто знає, який плід мали б ми нині, коли б не прибив лютий мороз рясного молодого цвіту.