— Стьопо! Стьопочко!.. Де ти?..
Не кваплячись, Стьопа вийшов із саду на освітлене місячним сяйвом подвір'я.
— Стьопо! Стьопочко!.. — кинулася до нього сестра.
— Ну, як фільм?.. — намагаючись говорити спокійно, тремтячим голосом почав Стьопа.
— Де ти був?..
— Як… фільм?..
— Та… Так. Нічого особливого. А все-таки шкода, що ти не пішов. Я ж тебе звала. Ти що — не чув?.. Де ти був?
— А… а… — всі підготовлені слова вмить вилетіли зі Стьопиної голови, і він сказав: — А… я… тут весь час… шукав… всюди. І знайшов… те, що ти позавчора шукала… На! — і він простяг папірець.
Наталка спантеличено подивилась на брата і швидко-швидко заморгала очима. Потім деякий час мовчки переводила здивований погляд то на Стьопу, то на сторінку із зошита, що тремтіла у його руці. І раптом, зрозумівши, рвучко кинулася й обняла брата.
— Ой, Стьопочко, спасибі! Спасибі тобі! Ой, який ти у мене хороший!.. Ти ж мене просто врятував!.. Ой, яка ж я дурна!..
…Місяць зазирав у вікно і кидав на підлогу візерунчасті тремтливі тіні.
Стьопа уже давно спав, розкинувшись на ліжку, і ворушив уві сні губами. І снився йому фільм про шпигунів, якого він не бачив.
А Наталка лежала з розплющеними очима, загадково посміхаючись, дивилася на брата і думала: "От дивачок! Хороший, славний у мене братик… Не треба було мені з ним так суворо… Оце наука мені".
І ще думала Наталка про те, що Стьопа, звичайно, ніколи-ніколи не взнає, що вона ще вчора сама знайшла цю двадцять другу сторінку, акуратно переписала, бо сторінка забруднилася, і, вже тепер непотрібну, кинула в саду.
1956 р.