Купа голодних, виснажених, як трісочки, дітей, похилена хата десь на краю села, кістки, що випинались крізь тіло та свиту й, нарешті, останній, заіржавілий плуг — це чи не все, що зв'язувало цих двох — чоловіка й жінку — з нудним, беззмістовним, голодним життям?..
А зв'язувало. Уява малювала ще й досі лантухи, повні хліба. Хліба й хліба...
Більше нічого не вставало ні в минулому, ні в сучасному, ні в майбутньому.
Ввесь світ убгався для них в одному страшному слові:
Хліба!
Останніми корчами кволого життя була неясна, безбілетна подорож по чужій, незвичній залізниці на покрівлі товарного вагону...
Зал опановував сон. Тихо, крадькома він виліз із темних, брудних кутків і засопів, захропів на різні голоси. Часом зривався він бентежним вигуком якогось спекулянта, вовтузився в рухах подряпаної вошами людини, мимрив сухими й висмоктаними, як цитрина, губами бабці й знову мирно, безжурно хропів...
...Ранішнє березневе сонце зустріло їх недалеко вже від станції.
За десять верст лишилось сонне село, де вони виміняли старого заіржавілого плуга і покинули його в коморі, повній жита. Двопудова торба на згорбленій дядьковій спині заступила залізного, старого товариша.
Вона лягла всім тягарем на кощаві, як риштування, плечі й настирливо відбивала кожний крок—раз... два... пуди... два... жита...
Ось, ось, уже близько мерехтить понура станція.
— Ганно... не можу...
Захитались неслухняні ноги, пригнулась ще більше спина, раптом наче випросталась, і жилаві чорні кулаки, розціпившись, випустили важку торбу.
Гахнула вона в мокрий сніг з розв'язаним верхом і кивнула доброю жменею збіжжя. Жовта, як віск, худа, обшарпана жінка кинулась додолу й похапцем збирала пригорщами розсипане жито, перемішане з грудками мокрого снігу.
— Не сила далі... О-ох...
Грузько, всією вагою тіла сів на торбу.
— Та потерпи ж трохи, Дмитро,— вже станція... Два пуди хліба привеземо... Діти — ждуть.
Якось чудно, немов серед пустельних пісків дощ, виступили на зморщеному, синьо-жовтому жіночому обличчю дрібненькі сльози, а розірваний рукав заношеного з обсмиканою вовною дядькового кожуха безнадійно махнув:
— Херсонщинаї.. А хліб де?..
І звисла байдужа на розхристані брудно-чорні груди пощербана глибокими зморшками дядькова голова, а розкарячені ноги безвільно витягнулись на свіжій калюжі й позіхнули розірваними носками старих чобіт.
— Ждуть, кажеш?.. Чи діждуться?.. Ой, Ганно, болить мені. Не можу...
Гострий голод, немов хробак, заліз у черево й ссе — витягає груди.
— їсти, Ганно...
— Пожди-бо. На станції виміняю на жито хліба.
— На жито? Ні, ні... там ждуть... Ні. Не руш.
І, наче обороняючи від хижого злодія, скарлючені, мов пазурі, пальці, простяглись до торби.
— Не смій!
— Ходім же бо... Дмитро...
Безвільно, немов зіпсута з поодгвинчуваними гайками машина, підвівся дядько, а жінка зібрала до останньої свої сили, вчепилась у торбу й пригнулась до самого снігу. Пішли. Наче п'яний, ледве перебирає ногами дядько, але йде...
— Ну-да, два пуди жита... Де ви бачили? На свята хліб будемо їсти... Еге — хліб. Чи близько?..
Рвались, як мотузки змарновані сили, але жінка, страшна, мов мара, все ж тягла на хребті два пуди жита. Випередила навіть свого чоловіка й таки донесла. Вперлась крізь одчинену половину дверей у залу і впала разом з торбою на асфальт непритомна...
Навколо скуйовдженого волосся плакав маленькою калюжею березневий сніг, а сонце, червоне й веселе, як молода, знову сходило над дальнім лісом, вітало день і на оплакані лани розкидало золоте проміння.
Розкидало, розкидало...
1922