Дуже страшна історія

Сторінка 30 з 31

Анатолій Алексін

На цьому мої роздуми припинилися. Урвалися… Тому що позаду ми почули тупотіння ніг. Важке, гучне…

— Це Григорій… — з жахом, задихаючись від бігу, а може, від страху, прошепотів Гліб. — Він вас… І тебе першого! Він обіцяв…

Я теж не мав сумнівів, що Племінник виконає свою обіцянку. І вб'є мене! Або принаймні відірве голову…

— Треба втекти від погоні! Встигнути! — скомандував я пошепки, щоб Племінник не почув мого голосу.

Покійник біг поперед усіх: він боявся найбільше! Але і я втрачав мужність.

— Швидше! Швидше! — гукнув я на повний голос. Шепотіти було вже ні до чого: Племінник напевне бачив нас. Його гаряче дихання було в нас за спиною.

Я озирнувся. Авжеж, це він! Племінник!.. Величезна темна постать з кожною миттю наближалася, наздоганяла нас…

"Все загинуло! Ми не подужаємо його, — майнула думка. — Але якщо навіть почнеться боротьба і ми несподівано візьмемо гору, переможемо його, електричка все одно за цей час пройде… Та ми й не переможемо! Жінки й Покійник відпадають. Залишаємося ми троє: Принц, Гліб і я. Але як ще поводитиметься Гліб? Невідомо. Адже це він все придумав!.. Все сталося через нього. Отже, можливо, в сутичку вступимо ми з Принцом удвох… Наташа, звичайно, кинеться мені на допомогу. Але я цього не допущу. "Рятуйся! Тікай!" — крикну я. І закрию Племінникові шлях своїм тілом!"

Усі ці думки промайнули в моїй голові за якусь мить. Тупіт погоні був уже поряд… Зовсім поряд! І гаряче дихання Племінника… що обпікало мені спину. Ось зараз! Зараз усе загине! Всі мої зусилля і знахідки виявляться ні до чого. Ще один його крок… Жахливий, важкий… І він наздожене нас! Уже наздогнав. Уже!..

— Запізнюємося, хлоп'ята? — пролунав поруч схвильований чоловічий голос.

Я повернув голову і побачив (уже не позаду, а збоку!) високого чоловіка в плащі і з портфелем.

— Запізнюємося на електричку? — перепитав він.

— Хіба? — відповів я, ладний обійняти й розцілувати його.

— Побачив, що ви біжите, і теж помчав. Хоч і не можна: серце вистрибує…

"Певно, хворе! Як у Наташиної мами…" — подумав я. Я любив цього незнайомого чоловіка в плащі. Я був у захопленні від нього!

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ,

найкоротший і найостанніший (у цій повісті)

З одного боку до платформи невблаганно наближалася електричка. А з другого — наближалися ми.

"Якби ми встигли, то всі наші батьки лишилися б живі в прямому й переносному розумінні цього слова! Тоді всі мої здогади, знахідки, сумніви й муки були б не даремними!" З цією думкою я вибіг на платформу. Доля забажала, щоб саме в цю мить і електричка теж порівнялася з нею.

— Сідайте! — гукнув Гліб. — А я квитки…

— Не треба! — відповів я.

"Краще нехай усіх нас оштрафують, зате батьки будуть живі-здорові!" Я встиг так подумати, але не встиг пояснити цього Глібові, бо він уже побіг до каси. Він хотів здійснити ще один подвиг: йому потрібні були обставини, що пом'якшували б провину!

Машиніст вихилився з вікна й дивився вздовж поїзда. Ніхто не вийшов, і ніхто, крім нас, не збирався сідати. Чоловік у плащі, виявляється, чекав на електричку з міста і взагалі даремно поспішав.

Провідниця останнього вагона помахала зеленою лампочкою: можна було рушати! На її думку…

Що було робити? Вскочити у вагон і поїхати без Гліба? Покійник ускочив. А всі інші не знали, як учинити. Покійник висунувся й сумовито дивився на всіх нас:

— Хіба не ясно? Вона зараз рушить…

А Гліб усе ще стояв, нахилившись, біля віконця каси.

Двері зітхнули, немовби співчуваючи нам, і повільно почали зачинятися. Голова Покійника все ще стриміла, і здавалося, двері ось-ось затиснуть її з двох боків.

За якусь мільйонну частку секунди у мене блиснула ідея.

— Обережно, дитина! — загорлав я. Я знав, що ці слова: "Обережно, дитина!" — завжди дуже сильно впливають.

Двері не встигнувши причавити Покійника, поповзли назад.

— Де дитина?! — крикнув злий, наляканий машиніст.

— О-он! — непевно відповів я, знаючи, що час невблаганно працює на нас.

— Та де ж?

— О-он!

Я показав на сумовиту пику Покійника, який все ще висувався з тамбура.

— Я думав: він під колесами…

— Велике спасибі! — відповів я машиністові, бо потрібна нам хвилина була остаточно виграна: Гліб мчав од каси з квитками.

Ми вдерлися у вагон!

Двері полегшено зітхнули, наче були раді за нас, поїхали назустріч одні одним, зачинилися… І ми нарешті поїхали в місто, додому!

Ми встигли на останню електричку! Наші батьки були врятовані. Почуття законної гордості сповнювало мене.

— Ось… квитки! Купив… — сказав Гліб, сідаючи поруч мене.

— Чи не сподіваєшся ти так дешево відкупитися? — шепнув я йому. І тут-таки пошкодував, що так необачно вихопився: адже розслідування ще не було завершене. Отже: ніяких грубощів! Я все мушу розкрити до кінця. Тільки чемно, без насильства!

Вагон був порожній… Я пішов аж у кінець, сів на лаву й покликав:

— Глібе, коли хочеш, підійди, будь ласка. Коли хочеш…

Він підійшов і знову сів поруч.

— Ні, сядь напроти, я мушу бачити твоє обличчя. Отже, перейдемо до мотивів.

— Яких? — спитав він, здригнувшись. І пересів.

— Мотивів злочину.

— Ти потім усе Наташі…

— Нізащо! Нікому! Можеш бути абсолютно спокійний. І відвертий, як з рідною людиною!

— Ні, нехай вона неодмінно… Я не хотів, щоб її мама… Я з іншої причини…

Гліб несподівано голосно, просто на весь вагон гукнув:

— Наташо!..

Вона підійшла і сіла біля нього.

— Я думав усе з'ясувати таємно, але Гліб хоче, щоб і ти чула, знала…

— Що чула?

Я вже не злився на Гліба: він дав мені змогу розповісти Наташі про все, що я з'ясував там, у підвалі, про всі свої здогади, знахідки, відкриття. І я розповів… Адже він сам попрохав про це!

— Підемо далі, — сказав я. — Отже, ми встановили, що Нінель не дзвонила. І їхати сюди нам самим не дозволяла. А хто ж дзвонив? Не поспішай. Як слід подумай.

— Моя двоюрідна сестра, — ледве чутно признався Гліб.

— Так, так, так… Так ось чому ти з усіх хвороб вибрав для Нінель саме ангіну: болить горло, голос хрипкий — і не схожий. Зрозуміло, зрозуміло… Нащо ж тобі було треба, щоб ми поїхали без неї? І щоб усі вважали, що Нінель дозволила? Не поспішай. Правду, саму тільки правду! Нічого, крім правди!..

— Мені мама розповіла про збори… Там деякі батьки… За те, що Нінель нам самостійність… Ну, дозволила самим їздити на стадіон і взагалі… Казали, що коли вона ще…