Сашко кивнув.
Старий на лавочці витяг з кишені окраєць чорного хліба й тепер кришив тремтливими пальцями просто собі під ноги. Над ним метушилися горобці, аж цвірінчали від передчуття.
– Урешті-решт, – сказала Настя, – це ж не назавжди, правда?
– Та звісно, не назавжди.
Він подивився на небо, запнуте павутиною дротів-душоловів. Там, високо над ними, плив сріблястий літачок. Певно, до далеких і сонячних країв, туди, де завжди мир і любов, й усі щасливі. У дитинство.
Частина четверта
Цілий вечір Сашко не виходив з кімнати. Проінспектував усі книжкові полиці, численні свої банки з-під кави і чаю, коробки; повитрушував на підлогу вміст усіх шухляд у столі.
Безнадійно.
Він примірявся, як би так запитати в батьків, може, вони десь бачили, – не виказавши при цьому, власне, предмет своїх пошуків. Однак це було би наївно, наївно та підозріло.
– Влаштував прибирання? – поцікавилась мама, зазирнувши, аби запросити його до столу. – Давно слід було.
Сашко кивнув, без надії длубаючись в одній із шухляд.
– Синку, а ти вночі не чув – хтось музику вмикав? Чи то на подвір’ї, чи то сусіди над нами.
– Ні. Гучно?
– Ледве чутно. Але знаєш, така… мелодія увесь час повторюється, дуже бадьора, нав’язлива. Заснути неможливо.
– І часто? – запитав він, намагаючись, аби голос був таким само байдужим.
– Та вже щонайменше з тиждень.
– Я, коли помічу, скажу. Певно, сусіди радіо на ніч не вимикають.
– Напевно… Ти ходи їсти, потім завершиш. У нас для тебе є новина.
Сашко чомусь вирішив, що нічого хорошого очікувати не варто.
Батько сьогодні і готував, і господарював за столом. Суп із грибами і битки вдалися, і тато просто світився від гордощів. Маму до плитки він не пускав, вона сиділа, спостерігала за ним із легкою хитрою усмішкою.
– Ну, всім смачного!
– А новину, тат?
– Ага, новину! – він ляснув себе по лобі, підморгнув. – Твоя правда, ми мало не забули. Новина в нас, синку, така: до середини осені в тебе буде сестричка.
– Супер!.. – повільно й обережно промовив Сашко. – Правда, чудово. Вітаю!
– Здається, ми тебе трохи ошелешили. – Батько поплескав його по плечу. – Ну, звикай до думки. І пропоную обговорити, як назвемо твою сестричку.
У Сашка вистачило сил вдати, що все гаразд. Мовляв, ошелешений, але не засмучений. Він навіть з-за столу встав останнім і пішов до себе не одразу.
Ще годину Сашко розбирав стоси паперів, уже скоріше за інерцією. А коли вирішив іти спати, випадково знайшов пропажу. Ножик лежав під складеними насипом теками, напевно, закотився туди, коли Сашко вигрібав вміст шухляди.
Зараз чомусь він чітко побачив, що ножику вже чимало років. Різьблені накладки зі слонової кістки пожовкли, візерунок місцями стерся. Але лезо виходило так само вправно й досі було гостре.
Сашко нашвидкуруч прибрав у кімнаті, почистив зуби, вимкнув світло і влігся. Чекати, доки всі заснуть.
Чутно було, як ходять у вітальні й тихо перемовляються батьки. Потом світло згасло, клацнули двері спальні.
Він лежав і спершу рахував до ста, потім – подумки читав дідові вірші. На п’ятому вирішив, що часу минуло достатньо.
У вітальні було тихо й темно, як і скрізь у будинку; тільки світло від ліхтаря падало косою нерівною лінією та світилися бурштиновими вогниками кнопки тєліка з плейєром.
Сашко підійшов, скрадаючись. Босі ноги нечутно ковзали по килиму.
Кульки висіли там само, під іконою Спокутника. Він завмер перед ними, простягнув руку з ножем…
Ти ж не заперечуєш, дідусю? Знаю, ти хотів би, щоб усе… по-іншому, але… Чесно, я би і сам хотів. Тільки часу не лишилося. Тато готовий віддати тебе до душниці, мама згідна… поки згідна. Та тільки вона вже здатна тебе чути, я не знаю чому, але здогадуюся: їй сестричка допомагає.
Якщо мама зрозуміє, що це ти співаєш…
Діду, я бачив маму Курдіна. Я не хочу, щоб – ось так.
Пам’ятаєш, ти писав у "Гірській луні": "Мертві до мертвих, живі – до живих"? Ну от… от.
Не питай, чому я це роблю, задля кого. Сам не знаю: для мами, для тебе, для себе, для сестрички… Просто роблю, тому що так треба, так правильно.
По-іншому не можна.
Твій названий син – тож, мій названий дядько?!.. – не міг. Він розумів ліпше, ніж я, але в нього обов’язок, зобов’язання.
Я все зроблю як слід. Постараюся, чесно. Я – незабаром…
Ти, головне, потерпи, не співай. Бачиш, от він. Той самий, котрим ти тоді різав торт після прем’єри спектаклю. Я читав у щоденниках Курдіна… ну, тобто, діда його; точно – той. І про те, як це було – читав.
На сцені, при всіх… Напевно, добряче він тоді твою поему перепаскудив, так? Я б теж, певно, так само вчинив, правда.
Безглуздо як: колись я думав, що ти на мене образився й тому мовчиш, я думав, це якось пов’язано: те, що з тобою сталося, і те, що я поніс його до школи.
Мені буде шкода, правда. Але… По-іншому не вийде, діду.
Я би хотів поговорити з тобою, хоча б разок. Запитати, чи прошепотів ти тоді щось Рукоп’яту. Розказати… та купу різних речей, усе не перелічити. Головне: сказати тобі, що я тебе…
Спалахнуло яскраве світло.
– Сашко! Що це ти?!.. Ти!.. Господи, відійди звідти! Негайно! Чуєш! І прибери ніж!
– Мам, я…
– Відійди, я сказала!
На порозі спальні з’явився заспаний батько:
– Що тут?.. Сашко, здурів, чи що?! А ти чого галасуєш?..
– У нього ніж!
– Закритий, глянь сама.
– Так, мамо, от. – Сашко здогадався, у чому саме на коротку, страшну мить запідозрила його мати. – Мамо, ти справді подумала, що я можу?!.. – заледве не плакав від образи й несправедливості.
– А навіщо ти сюди прийшов?
Сашко зітхнув, заспокоюючись.
– Та безглуздо якось вийшло… – Він стенув плечима, вигадуючи на ходу. – От… пам’ятаєш, я читав дідові, щоб… щоб розговорити.
– І що? – роздратовано запитав батько.
– І нічого не вдавалося. Я вирішив, може, якщо показати йому якусь стару річ – ту, що була з ним багато років, що пов’язана з чимось дуже пам’ятним… А ножик у нього ще з півострова; потім дід ним на прем’єрі шматок відрізав. Ну, той, яким в обличчя дідові Курдіна зацідив. Я, мам, – додав Сашко, – саме тому ввечері в кімнаті й прибирав: ножик шукав.
– До ранку не міг потерпіти? – Батько втомлено провів долонею по обличчю, зітхнув. – Так, усім відбій. Ти як, усе гаразд?