– Ви ж із мамою самі казали, що Антон-Григоричу довіряти не можна.
– А він тут ні до чого. Це політикам треба дякувати. Сам знаєш, тема півострова знову набула актуальності. Відповідно, і дідусеві вірші.
– Думаєш, він би хотів… так?..
Батько поклав руку йому на плече.
– Важко сказати. Маю надію, що колись він сам відповість на це запитання. З іншого боку – хіба повинні були ми відмовлятися від такої пропозиції? Повне, академічне…
– Чому ви мені раніше не розповіли?
– Я до останнього не був упевнений. Тільки сьогодні підписали угоду.
– І всі чернетки ви віддасте їм?
Мама похитала головою:
– Тільки копії, це наша умова. Усе буде добре, синку. Усе – як треба.
Пізніше, у ліжку, дивлячись у стелю, розкреслену на квадрати світлом вуличного ліхтаря, Сашко згадав свій виступ. Як він заявив: "Мого діда завжди намагалися використати. Повстанці, миротворці, влада, критики…"
Раз по раз прокручував ті ж самі слова.
Згадував батькові аргументи, мамині. Згадував незнайомця. "Ти вже покараний, і це… це занадто, навіть для тебе".
Десь зовсім поряд мовчки, як дідова кулька, чекало усвідомлення.
* * *
У школі їх зібрали в актовій залі, і кожен отримав диплом. Сашко з Курдіним – ще й грамоти. Довго плескали, виголошували всілякі дурниці.
Курдін був похмурий, в’їдливий, відлюдькуватий. На перерві нагрубіянив Вадькові, який пожартував про зачіску класної, – і пошкутильгав на подвір’я.
– Геть чисто зазнався, – гмикнув Лебідь. – Перечитав, видно, дідових архівів. "Знай, тріумфаторе, колись, і над тобою здійметься напевно безжальний меч фортуни!.."
Курдін сидів на лавочці, трохи вивернувши ногу, аби не згинати. Сашко недбало примостився поряд.
– Дісталося вдома на кислички?
– Еге ж… – сказав Курдін, помовчав. – Пусте. Переможців не судять. А твої як?
– Пишаються, блін.
– Таланить тобі, Турухтуне…
Сашко невпевнено повів плечима. Посиділи мовчки, поспостерігали за меншаками, котрі буцали м’яч на спортмайданчикові.
– Слухай, – наважився врешті-решт Сашко. – Є справа…
Просто під їхніми ногами шубовсталися в калюжі горобці. Сашко пояснював, а сам не спускав із них очей.
Курдін мовчки вислухав, жодного разу не перебив.
– Нащо? – запитав похмуро. – Нащо тобі?..
– Треба.
Зі спортмайданчика прилетів м’яч, сполохав горобців. Ті пурхнули на гілку і звідти хвацько, по-пташиному сварилися на горе-футболістів. Курдін підвівся і, примірившись, зацідив м’яч меншакам.
– Чому я? – спитав, не озираючись. Сашко не одразу навіть і здогадався, що це він до нього.
– Бо не розбазікаєш – от чому.
– Переконаний?
Сашко не від повів.
Продзвенів дзвінок.
– То як, подумаєш?
– Знаєш, чому я взявся писати про діда? Я ж його спочатку не сприймав. Дід для мене був окремо, а кулька – окремо. Він лежав у себе в кімнаті, приїхали лікарі, потім винесли з кімнати кульку – а він так і залишився на ліжку. Жодного зв’язку. – Курдін повернувся і подивився на Сашка. – А після того випадку – ну, коли ти поліз у бійку, – я раптом його почув. Уперше. І зрозумів, що це справді він. Ну, просто якби раптом дід потрапив у катастрофу чи важко захворів і став… ось таким. Мені було соромно, Турухтуне, – зізнався він, помовчавши. – От чому я занурився у все це: щоденники, архіви. Ну, і мама… ти сам бачив. Вона ж не була такою. Думаю, вона теж не вірила, що кулька – це він. А потім почула його і…
Сашко чекав. Густо почервонів аж до вух.
– Давай, – підсумував Курдін, – принось. Розберемося.
Їм дали завдання на канікули й нарешті розпустили. Сашко чекав на Настю біля школи, прокручував у голові різні варіанти того, як сказати про літо. І потім теж прокручував, навіть у маршрутці.
– Ти сьогодні дивний якийсь.
– Га? Пробач, я просто…
– Що "просто"?
Він мовчав, зачепився поглядом за екран, що висів над водійським місцем. Звична справа, там крутили рекламу й міські новини. Зараз саме зайшла мова про дружній візит одного з представників Тимчасового Комітету. Мовляв, візит завершується, міністр вирушає на півострів, оскільки невідкладні справи вимагають його присутності…
Показали, як міністр у супроводі двох помічників крокує уздовж вишикуваних гвардійців і піднімається трапом. Під музику – ймовірно, під гімн нової автономії.
Сашко, певна річ, впізнав мелодію. За останні місяці він чув її аж надто часто, здебільшого вночі.
На півсекунди крупним планом майнуло обличчя. Навіть шрам, що змійкою сповзав у сивину над скронею.
Настя подивилася на екран запізно, коли показували вже інший сюжет.
– Слухай, – згадав Сашко, – може, ти знаєш. Як перекладається слово "атар’ін"?
– Та по-різному, зважаючи на контекст. А тобі навіщо?
– Зустрічав у дідових нотатках кілька разів.
– Найчастіше так називали прийомного батька чи просто старшу людину, з якої беруть приклад.
– На кшталт учителя?
– Але тільки не шкільного, а такого, знаєш… по життю.
– А "ту пропейлоча"?
– Може, "ту пропейлоч-ар"? Тоді – "ти пробачений". Теж у діда в нотатках знайшов?
– Теж… Настю, – наважився він нарешті, – тут така справа.
– Молоді люди, – втрутилася тітка, що стовбичила в них за спиною і гучно сопіла, перекладаючи сумку з руки в руку, – ви сходите? А то стали, бач… ні пройти, ні проїхати!
Вона так і не дочекалася відповіді, тож почала проштовхуватися поміж ними, допомагаючи собі плечем, як тараном.
Від зупинки ішли весело: сміялись і обговорювали таких от… таранистих і горластих. Але жарти були якісь наче прив’ялі, як розморожені овочі.
– Я їду, – сказав Сашко, коли простували алеєю. – Улітку; батьки придбали путівку.
Настя якийсь час мовчала, просто йшла поряд, міцно стиснувши його долоню у своїй.
Попереду на лавочці, підстеливши газетку, вмостився старезний немічний дідусь. Похмуро зиркнув на них і навіщось поліз до кишені куртки.
– Саш…
– Я знаю, самому образливо, але… це ж не на ціле літо, тільки на місяць. Я не можу відмовитися.
– Саш, я теж їду.
– Маєте путівку? Куди? Може, і ти в…
– Ні, Саш. Я не по путівці і не влітку. За кілька тижнів. Тата переводять на півострів.
– Надовго? – тільки й спромігся запитати він.
– Не знаю. Писатимеш мені?
– Звісно! Може, відпрошуся у своїх і приїду, коли повернемося.
– Це було б чудово. Але… хоча би пиши, добре?