Душниця

Сторінка 3 з 35

Арєнєв Володимир

– Ти не зітхай, не зітхай! – незлобливо прогудів дід. – Бач, зітхатель знайшовся! То що, мир?

– Мир, – підтвердив Сашко.

– Отож-бо! Тримай, – дід простягнув на долоні свій складаний ножик. – Щоб зручніше було підставки зачищати.

Сашко спершу не зрозумів. Дід цього ножика привіз із собою, коли втік з півострова. Він усе втратив: дім, першу дружину, друзів. Коли б його впіймали, розстріляли би як терориста – чи "свої", чи миротворці. І от він примудрився якось вижити, вціліти попри все й перебратися через Стіну, маючи при собі лише напівпорожній заплічник, де лежали пластикова пляшка з рукописами та ось цей ніж.

Ніж був примітний: корпус із різьбленими накладками зі слонової кістки, декілька лез, мініатюрні ножиці, викрутка… Сашкові дід давав його потримати, коли був у доброму гуморі. Себто рідко.

– Бери, – мовив дід. – Дарую. На біса він мені, старому банякові?

Сашко проковтнув клубок у горлі й, не знайшовши потрібних слів, просто обійняв діда. Той аж гикнув від несподіванки.

– Ти, друже, легше, бо так із мене всю душу вичавиш! Давай без оцих шмарклів, ти ж бо не дівчисько. – Він відсторонився й зазирнув Сашкові у вічі. – Але домовимося: в школу не носити й у дворі не вихвалятися. Розумієш, чому?

Сашко розумів. Дізнаються – скажуть мамі. Тоді й дідові, і йому буде непереливки. Їхня мама – жінка сувора.

– Ну гаразд, – буркнув дід, повертаючись назад до столу, – ти лягай, а я ще попрацюю. Світло не заважає?

Уночі Сашко чув, як він повертається в ліжку, зітхає, шкрябає підборіддя. Тихо встає та, човгаючи капцями, рушає до вітальні. Що він там робив, Сашко не чув, але знав. От просто бачив, як дід підходить до кутка, де висить ікона зі Спокутником, торкається бабусиної кульки, прив’язаної до гвіздка. Підтягує її до себе, стирає неіснуючий порох і, притиснувшись лобом до гумового боку, мовчить, мовчить, мовчить, мовчить…

* * *

На дідів день народження вдарили морози. Останнє листя осипалося й хрускотіло під ногами, наче хтось висипав на місто весь чипсовий запас країни. Замість бабиного літа настала дідова зима.

За ці два тижні Сашко майже заспокоївся, хоча інколи – особливо коли бачив Курдіна з його кулькою – йому дуже кортіло принести до школи ніж і похизуватися. Неодмінно на перерві, коли Сидорова й Гордійко з новенькою йтимуть зі столовки.

Денису Лебединському Сашко, певна річ, про ножик розповів, а вчора Лебедя, який нарешті своє відгрипував, мати пустила до Сашка в гості. Лебідь подарунок зацінив.

– Таланить тобі, – сказав. – Хоча… – І він покосував на кухню, де дід про щось лаявся по мобільному зі своїм приятелем, редактором Антон-Григоричем.

– Що "хоча"? – перепитав Сашко.

– Життя грає з нами у квача, – віджартувався Лебідь. Віднедавна він підсів на п’єси Олдсміта, тож тепер сипав лункими цитатами до ладу чи ні. – Ти хоч із новенькою познайомився, йолопе?

– А в око? – дружньо запропонував Сашко. – Чого б це мені з нею знайомитися?

Лебідь гмикнув.

– Справа твоя. Курдін, подейкують, на неї задивляється, от йому й заціди в око. Хоча – з якого б це дива тобі йому завдавати тілесних ушкоджень? "Ніхто вона мені, ба – менше, ніж ніхто".

Словом, наступного ранку Сашко так само був занурений у по-олдсмітівськи важкі роздуми. З одного боку – дав слово. З іншого – гад Курдін.

Складений, ножик ідеально лягав до чохла від Сашкового мобільного. І вигляд мав стильний. Не до портфеля ж його класти, звідти і поцупити можуть!..

На великій перерві Сашко неспішно спустився у вестибюль, усівся на підвіконні й дістав із портфеля ароматне яблуко. З кіношною лінькуватістю, яку підгледів у Діка Андреоллі у "Срібних сідлах", клацнув лезом і розполовинив яблуко. Простяг шматок Лебедю, котрий, передчуваючи видовище, тинявся неподалік.

Натовп зібрався за півхвилини. Сашко дозволив кожному потримати ніж у руках, але щоб обов’язково із закритим лезом! Він раптом усвідомив, що не тільки новенька із Сидоровою та Гордійко повертатимуться зі столовки. Дехто з учителів теж.

Але ризик був того вартий.

Спершу Сашко помітив кульку – та майнула над головами ґав, наче теж хотіла поглянути, що відбувається.

– О, Турухтуне! – поблажливо посміхнувся Курдін. – Чим вихваляєшся? – Він посунувся, щоб новенькій було краще видно. Вона стала поряд із ним, і Сашко зрозумів: поблизу немає ані Сидорової, ані Гордійко. Це з Курдіним вона ходила до столовки!

– Ножик, либонь, зламаний. Ану, дай-но. – Курдін покрутив, розглядаючи, корпус, потім висунув лезо. Пошкрябав нігтем. – Тьмяне якесь. Де взяв?

– Дід подарував.

– Ді-ід!..

– І лезо там нормальне, ти, диви, обережніше, не поріжся.

– А можна мені? – попросила новенька.

Попросила, дивлячись на Сашка.

Йому здалося: в грудях наче невидимі двері прочинилися й звідти ринув потік свіжого повітря, запахло світлом, лісом, веселкою. Сашко кивнув, усміхнувся, знову кивнув, не відводячи погляду від її зеленавих очей.

Вона усміхнулась у відповідь.

Сашко потягнувся за ножиком, щоби дати їй, і уявив, як доторкнеться до неї теплою долонею, а вона, може…

Але цієї миті гримнув дзвінок.

– Ой, у нас же ж літра! – аж підскочила Жирнова. – Контрольна! Ой!

Літератич був дядьком хорошим, але надміру суворим. Подейкували, що він навіть до туалету по годинах ходить.

Усі рвонули до сходів, і Курдін теж. Із Сашковим ножиком у кулаці.

Сашко підхопив незакритий портфель і помчав за Курдіним, перестрибуючи одразу через дві сходинки.

– Гей! Ану поверни!

Курдін наддав ходу. Вони влетіли на поверх, загримали коридором.

– Віддай!

Черговий на поверсі, позіхаючи собі на стільці, провів їх байдужим поглядом. Після дзвінка таке коїлося всюди, особливо на підступах до кабінету Літератича.

– Курдін!!! Поверни!

Вони саме пробігали повз учительську. Курдін нарешті обернувся, паскудненько посміхнувся Сашкові та швиргонув йому ножик. Той ковзнув по паркету, хтось із бігунів мало не наступив, інший зачепив і відфутболив убік.

Сашко, не відводячи погляду від ножика, кинувся навперейми.

– Турухтуне! Це що, по-твоєму, хокей? Ти на стадіоні? – Перед учительською стояв, розгнівано блимаючи окулярами, сам директор. – Ану ж бо… – він нахилився і підібрав ножик раніше, ніж Сашко встиг усвідомити весь масштаб майбутньої катастрофи. – Це що? Він твій? Курдіне, а ти чому мовчиш?