– Я знав твого діда. Давно, в іншому житті. Коли потрапив сюди, хотів із ним поспілкуватися, але, бач, не встиг. А завтра я лечу звідси… Цього слід було чекати, ми від самого початку знали, що цим закінчиться. Неважливо. Послухай, Олександре, я навряд чи повернуся сюди. І навряд чи матиму колись ще одну можливість. Дозволь мені з ним поговорити.
– З ким? – не зрозумів Сашко.
– З твоїм дідом.
– Але ж він… – Сашко почервонів. – Він не розмовляє. Ні з ким, узагалі.
Незнайомець кивнув. Продовжував розминати пальцями недопалок, на асфальт летіли крихти.
– Нічого. То ти дозволиш?
– Я спізнююся… – навіщось сказав Сашко. – Батьки переживатимуть.
Незнайомець струсив долоні й дуже обережно взяв кульку за ланцюжок над Сашчиною головою.
– Я відвезу, – кинув він. – Аж до дому.
Сашко міцніше стиснув пальці.
– Я…
Він не встиг договорити. Ланцюжок раптом смикнувся з пальців, Сашко відступив і тільки потім зрозумів: незнайомець сам здивований.
Кулька шарпнулася ще раз. І знову ледве чутно почала наспівувати-бубоніти вже знайому мелодію.
– П’ять хвилин, – тихо повторив Сашкові незнайомець. – Тільки п’ять хвилин.
Сашко кивнув і відпустив.
Чоловік у синьому плащі взяв кульку в долоні – так беруть кавун на базарі, перевіряючи, чи стиглий. Відійшов на кілька кроків і став до Сашка боком. Шрам його зараз, під ліхтарним світлом, скидався на рану.
– Ти чуєш мене, атар’іне? Сподіваюся, чуєш. Я уявляв собі цю зустріч останні двадцять сім років, щоночі перед сном. Це допомагало мені вижити. Попри твою зраду, атар’іне, багато з наших вціліли… тоді. Ти пішов – ми залишилися. І я стежив за тим, як ти жив, звістки доходили до нас, навіть там. Я радів: по злочину й кара. Я сподівався приїхати, щоби сказати тобі про це: яким ти був і яким став. Я приїхав. І тепер, дивлячись на тебе, кажу – мені шкода. Тебе вже покарано, і це… це занадто, навіть для тебе, атар’іне. Зрештою, може, ти й мав рацію. Бачиш, що в результаті маємо… усе повторюється, і все, що ми робили, нічого не змінило. Може, хоча б те, що ти… – Він похитав головою, начебто відганяв утому. – Гаразд, несуттєво. Час розсудить. Мушу йти, атар’іне, мушу йти… Ми не побачимося вже ані тут, ані там. Я просто хотів сказати тобі: ту пропейлоч-ар.
Кулька загула гучніше, було видно, як дрижать від вібрації долоні незнайомця.
Той озирнувся на Сашка, начебто вирішував надскладне питання.
– Ні, – сказав він зрештою кульці. – Ні, я не можу. Це – не можу, пробач.
– Гей! – гукнули раптом зі сходів. – Гей, ти що це там робиш?! Ану облиш хлопця! І кульку поверни, чуєш!
Тітки-гардеробниці наступали, розбурхані й розгнівані. Та, котра ліворуч, розмахувала торбиною.
– Краще б вам піти, – сказав Сашко. – Додому я вже якось сам доберуся.
Чоловік у синьому плащі зволікав іще мить. Потім повернув кульку й пішов швидким плавним кроком – як тигр, якого сполохали пси. Просто розчинився в мороці.
Сашко гарячково міркував, що пояснюватиме тіткам, а сам невідривно дивився на дідову кульку, не міг відвести очі. Так, наче побачив уперше.
Затерта, з ледь помітними слідами від маркера, вкрита розводами… Оболонка трохи зморшкувата і прив’яла, схожа на шкіру стариганя.
Спробував пригадати, коли востаннє дідові читав? А коли перевісили його до вітальні?..
Не зумів.
– Синку, з тобою все гаразд?
Тітки стояли пліч-о-пліч і важко дихали. У тієї, що праворуч, хустка розв’язалася і збилася набік.
– Дякую, – сказав їм Сашко. – Зі мною – все гаразд.
* * *
Батьки купили шикарний торт і не лягали спати, чекали на Сашка, аби разом відсвяткувати тріумф. Палали свічки, стіл був накритий новою скатертиною. Розчулені, вони навіть одягнулися по-святковому.
– Пишаюсь! – Батько обійняв за плечі, пильно глянув на Сашка. – А ти ж виріс. Подивись-но, мати, він виріс, правда. Він у нас уже зовсім дорослий.
Глухо гупнув корок, і Сашкові налили на два пальці шампанського, "сьогодні можна, еге ж?".
Він пригубив, щоб їх не образити.
– …і от я гадаю так: не будемо ми затягувати, візьмемо текст цього виступу та й оформимо у курикулум! Га? Ти там про дідуся дуже гарно і правильно сказав. – Батько вирішив, що Сашко здивований, тож пояснив: – Нам Денисова мама вже телефонувала, вітала. Я так зрозумів, це не зовсім те, що ти спочатку писав, але, може, так навіть ліпше?
– Знаєш, тату, це був експромт. У мене… навряд чи я зумію це повторити.
– Нічого, – сказала мама. – Візьмеш за основу свій проект. До того ж, я впевнена, хтось усе записував на відео. – Вона вправно розрізала торт і на кожну з чотирьох тарілочок поклала по шматочку. – Не соромся, я впевнена, дід був би тобою задоволений.
Сашко здригнувся. Він покосував на порожній стілець, перед яким лежав недоторканий шматочок торта. Кульку батьки прив’язали на те саме місце, поряд із бабусиною, а це… ну, просто так годиться. Звичай такий.
– Еге ж, – підхопив батько, – нам Софія Петрівна так і сказала: вперше завдяки Сашкові я зрозуміла, що ваш дідусь був не тільки… як там вона сформулювала?
– "Не тільки поетом, а й просто живою людиною", – відгукнулася мама.
Торт був нудотно-солодкий. Крем – надміру масний, липкий, надто яскравий. Сашко надпив чай, обпікся.
– Наступного тижня й оформимо, – підсумував батько. – Нема чого зволікати, ти згідна?
Мама кивнула.
– Саме встигаємо.
– Одразу й уточнимо, чи можна буде тимчасово віддати…
– Як "віддати"? – не зрозумів Сашко. – Нащо?
Батько винувато усміхнувся мамі:
– Здається, я завчасу спалив нашу таємницю.
Та махнула рукою:
– Говори вже, конспіраторе.
– Хвильку, хвильку!.. – 3 передпокою батько повернувся з конвертом. – От, почитай сам.
Конверт був із цупкого кольорового паперу. З пальмами і написом "Альбатрос". Усередині лежали якісь документи, Сашко розгорнув перший-ліпший – це виявилося медичне страхування. "На час поїздки… з гарантованим покриттям… у разі…".
– Ти ж давно хотів на море, – сказала мама. – А в цьому році в нас із татом відпустки збіглися. От усі втрьох і полетимо одразу після твоїх іспитів.
– Але… Мам… А як же… звідки?..
– Бачиш, він у нас уже справді дорослий, – кивнув батько. – Гроші, синку, – частина гонорару. Знайшовся видавець для дідусевих рукописів. Буде повне зібрання творів, академічне!