Жодного разу дід не співав на людях. Навіть при ввімкненому світлі – не співав.
("Ну, – сказав той-таки "внутрішній Лебідь", – світло ж зараз вимкнене".)
На прямі звертання кулька так і не відповідала. Зрозуміти, чи усвідомлює дід самого себе, чи усвідомлює те, що відбувається довкола, було неможливо.
Віднедавна Сашко намагався про це не замислюватися.
Герр Ешбах гнався за викрадачами міха з душею своєї коханої дружини. Осінній ліс був сповнений тінями й шурхотінням. Сповнений небезпек.
Сашко сидів, виструнчившись, завмерши від напруги. Напевне, з боку здавалося, наче переживає за Ешбаха.
Він від душі сподівався, що Настя подумає саме так.
Потім він проводжав її додому, і дідова кулька звично смикала за руку, наче нетерплячий пес, якого щойно вивели на прогулянку. Гірше за няню чи – як там їх називали в середні віки? дуеньї?..
Вечір було невиправно зіпсовано. Сашко баляндрасив, розповідав кумедні історії з життя, і вони з Настею обговорювали фільм – і, напевне, усе це виглядало природно… От лиш чи захоче Настя ще раз піти з ним у кіно, якщо він… якщо йому забракло сміливості навіть поцілувати її.
А спробуєш пояснити про кульку – виглядатимеш в її очах цілковитим, безнадійним, несусвітнім при-дур-ком!
Знову сипав сніг, усе місто вкрили кучугури, і якось само собою вийшло, що Сашко підтримував Настю за руку, щоб не посковзнулася. Дійшли до під’їзду.
Побалакали ще з півгодинки.
Кулька погойдувалася поряд, буквально зазирала до рота.
– Ну… – зітхнув нарешті Сашко. Покосував на кульку, зітхнув ще раз. – Я, напевне…
– Мені мама наказала, аби я тебе в гості привела. Хоче по-людськи познайомитися. І чаєм пригостити – диви, як ти змерз. – Настя легенько доторкнулася долонькою до його носа. – Ходімо.
Вона жила на третьому.
Вони піднялися на п’ятий. Сашко хотів був щось запитати, але Настя хитнула головою, м’яко відібрала ланцюжок і, діставшись до замкнених дверей на горище, примотала кульку до ручки.
– Потім забереш. – Вона раптом засоромилась і злегка потупилася. – Ну, чи, якщо поспішаєш…
Її губи виявилися гарячими і пахли ваніллю. Подих лоскотав шкіру.
Він подумав, яким же дурнем був увесь цей час. Ну просто несусвітнім.
Кулька десь там, нагорі, погойдувалася у сутінках і мовчала.
Частина третя
Одразу після Нового року призначили день передзахисту проектів, часу залишалося трохи понад місяць. Сашко не знав, радіти чи панікувати.
– Чому панікувати? – не зрозумів Лебідь.
У собі він був упевнений на всі сто. Писав про історію столичної душниці, зробив навіть декілька малюнків: який вона мала вигляд у п’ятнадцятому, сімнадцятому й середині дев’ятнадцятого століття. Саме креслив черговий.
– Ну правда, – сказав Лебідь, – Турухтуне, ти ж винятково своїм дідом і Настею займаєшся, друзів геть занедбав. У кіно – з нею, на прогулянку – з нею, а ночами чернетки переглядаєш. Ти, Турухтуне, людина, втрачена для суспільства. От де серйозний привід для паніки.
– Хто б казав.
– А що я?! Я – так… – Лебідь підтягнув до себе стругачку і вставив олівець. – Мені цікаво – це раз. Я ж не з ранку до ночі – це два. А головне: на відміну від декого, я не панікую. – Він провів для проби декілька ліній, задоволено кивнув і запитав: – То чаєм пригостиш?
Поки Сашко ніс заварник, Лебідь дістав із сумки гостинці: мамине печиво, торбинку шоколадних цукерок, мандарини. У квартирі одразу запахло святом.
Сашко відсунув набік дідові папери, перевісив кульку на полицю вище.
– І чого це вона в тебе така занедбана? – поцікавився Лебідь, здуваючи на підлогу пил, що посипався з кульки. – Не витираєш взагалі? Кажу ж: втрачена людина. Ну, то чому панікуємо?
Сашко повів плечима. Це було складно пояснити і, напевно, ще складніше збагнути.
– Тільки не кажи, що бракує матеріалу.
Матеріалу не бракувало.
Після власне віршів Сашко взявся за дідові чернетки. Їх виявилося неочікувано багато, деякі ще з тих, давніх часів. Сашко боязко, невпевнено гортав пожовклі й зібгані сторінки.
Протерті до дірок згини. Запах насіння. Чіткий – навіть у помітках на берегах сторінки – почерк. Дідові думки були настільки потужні й концентровані, що кожне слово мало вагу, вони буквально продавлювали папір.
Сашко начебто позад нього стояв. Ніби чув і бачив діда, коли той писав усі ці вірші: і "Гірську луну", і "Каверни", і "Коли в правах нас всіх зрівняє смерть…".
Розумів, що хотів сказати дід.
Не розумів – чому.
Жоден критик, жоден літературознавець не міг цього пояснити. Багато з них думали, що пояснюють: писали про "загальногуманістичні тенденції", про "активну громадянську позицію", про "щирий біль за долю власного народу". І все наче правильно було. Тільки надто примітивно, так, якби хтось узявся пояснювати Сашчине ставлення до Насті й сказав, що Настя вродлива і тому Сашко її кохає.
Жоден критик не відповів на головне запитання: як одна й та сама людина може одночасно писати вірші і стріляти в людей?
Матеріалів було аж надто багато: на три або чотири проекти про трьох чи чотирьох різних людей, що за якимось безглуздим збігом мали одне й те саме ім’я, одне й те саме тіло. Як вони співіснували разом? Котрий із них був справжнім, головним?
Про кого Сашкові писати?
– Знайшов на кого орієнтуватися, – скривився Лебідь. – Що взагалі ці критики розуміють? Вони ж паразити: самі нічого не можуть, от і брешуть про чуже. Забий. Тобі у школі бракує всієї цієї фігні? "У пізній творчості Олдсміта переважають занепадницькі тенденції…" – Він гмикнув і потягся за новим печивом. Процитував: – "Якби нікчемну думку, наче гріш, могли би позичати, вже б напевно багатіїв у світі розвелося. І гріш тоді б знецінився, як дурість, а мудрість би нарешті цінували".
– Коротше, – буркнув Сашко. Лебедєва тирада викликала якісь примарні, але наче важливі ідеї. Надто примарні, щоб їх сформулювати. – Що порадиш?
– Порозпитуй у тих, хто знав його особисто.
– Ну я знав… а користі?
– Ти – це ти. Особа упереджена, і взагалі… А інші – то ж інша справа. – Лебідь захрумкотів печивом, сьорбнув чаю. – Слухай-но, Турухтуне, ти ж зараз солдатиків геть чисто закинув? Позич на тиждень, га? Хочу залудити епічне бойовище. А може, і приєднаєшся?