Душа

Петрушевич Михайло

1.

Одного зимового ранку, ще темно було надворі, стукає паламар у вікно сотрудницького помешкання. Сотрудник збудився. Хтось пукає до вікна.

— Може, хто приїхав, — завважила їмость.

Тим часом паламар добувся вже до хати.

— Прошу їмості збудити єгомосця до хорого, — сказала дівка, всунувши голову у відхилені двері.

Єгомость, учувши тую неприємну новину, ви-тягався, позівав, обернувся на другий бік, засунув вище покривало і потонув у подушках.

— Може би-сь, помалу збирався! — говорила їмость.

— Боже, коли я тут висплюся? — з розпукою майже питав замилуваний в спанні сотрудник.

— А що, там надворі мороз? — спитав.

— Ганко, надворі як? —— спитала їмость дівку.

— Мороз з очима, — пояснила крізь двері дівка.

— А фіра є? — питав сонний сотрудник.

— Фіра? Є вже фіра, — голосно відповідав з кухні паламар.

— Хто приїхав?

— Єгомость питають, хто приїхав?

— Кайцьо той, — пояснив паламар.

— Далеко? До кого? — питав далі сотрудник, видимо, хотячи ще хоч хвильку полежати в теплій постелі.

— На другу баню — аж під лісом.

— До кого?

— Єгомость не будуть знати. Стара — єї син вже третю жінку має.

— Хто приїхав?

— Кайцьо —— вар'ят той...

— Ой, йой, йой!.. — йойкнув сотрудник.

І мав чого йойкати: одно — не хотілося йому вставати; друге —— Кайцьо, знаний у цілім містечку вар'ят, мав такі нужденні конята, що їдучий з ним мусив цілу дорогу дивитися, як вони пріють від би-чівна, і добре стерегтися, щоби не вернути домів з вибитим оком.

Кунктаторську тактику сотрудника перервав паламар.

— Син єї просив, аби борше, бо, бачуть, дуже хора.

— Ідіть до церкви, я зараз, — сказав сотрудник і в кілька хвиль був вже готовий до їзди.

2.

На сході зарум'янилося небо. Перші промені сон-ця, що продиралися на землю, немов замерзали від сильного морозу і ставали світлими стовпами у по-вітрі. На заході темніла довга полоса хмар.

У містечку було тихо. Голос дзвінка лунав у мо-рознім повітрі. Ідучи до гарбарень, робітники клякали на вулиці, хрестячись, перед фірою, що везла свя-щеника з Паном Богом.

Кайцьо, як звичайно, стоячи, поводив конятами за помочію здорового бичівна, покрикував, приц-мокував, стараючись збудити амбіцію коней, давно вже знищену голодом.

За годину заїхали на присілок перед хату, де була хвора. Надворі чекав високий худий мужик. Він впровадив панотця до хати.

На постелі лежала навзнак бабуся. Лице помор-щене, зчорніле, очі запалі в голову, примкнені, — лиш хрипіт у грудях вказував, що вона ще жива.

Син підняв її на руках, опер головою о припічок і вийшов. Всі хатні вийшли до сіней.

— Хорують та й хорують, — говорив син бабусі до паламаря.

— Ти мені кажи — знаю я, що то значить.

— З року на рік на мене паде, і тамтого року я жінку поховав, тепер мати коштує...

— Ти третю вже взяв?

— Та третю... Як ту доробитися?

— Щось мати лишить...

— Є ще сестри дві: як піде на поділ, то й кошт мені не вернеся.

— Ти сам на матір "спенсуєш"?

— Все сам. Вони прийдуть брати: тепер жадна носа не покаже.

Панотець задзвонив — сповідь скінчилася. Всі увійшли до хати.

Бабуся запричащалася, панотець скинув фелон і єпітрахиль та збирався відійти. Бабуся зашевелила губами, підняла руку, у грудях захрипіло.

— Ще би-м хотіла... о-о-о-ох... за-а-порядити, аби не гризлися по мені...

— Так краще. Аби кривди не було, як піде на поділ, — сказав паламар.

— Ко-о-рова — синові Фе-е-деві... спе-е-нсував на мее-не...

— Корова — мені, — шепнув син паламареві.

— Я можу й на суді присвідчити, якби що до чого, — шептав паламар.

— Сук-ма-а-на Ма-а-ри-сі... за-а-граблена... За-а-ставні коралі Па-ра-а-ні... — хриплим, умираючим голосом закінчила бабуся.

Панотець з паламарем вийшли з хати, сіли на сани й поїхали. Кайцьо не женувався тепер цілком і ревів на ціле горло.

— Підняв-єм тя вчора друками — знов здихати хо-о-очеш?

— Вже відтепер піднімаєте друками? До весни далеко... — сказав паламар.

— Облупле-е-е-ниця мерзе-е-нна. Тихо... Єгомость... — шепнув паламар.

— Що? Єго-о-мость? — ревів Кайцьо. — Або єгомость що? Вони мої коні знають... Дідьки би з тебе шкіру дерррли... Вйо-о-о-о!..

Нім доїхали додому, бабуся умерла.

3.

Крутою вуличкою присілка ішов похорон. На-переді ніс обдертий хлопчина хрест з розп'ятим Спа-сителем; тіло його, прибите колись цвяхами, холі-талося, прив'язане у рук і ніг червоними шнурками, обдертими з старого фелона побожним паламарем.

За ним несли два парубки хоругви.

Лютий східний вітер опирався в старі полинялі полотна, тріпотав над ними, рвав-звивав навколо жердок, знов розвивав, піддирав вгору, немов хотів Спасителя і Пречисту, що були зображені на хоругвах, унести на своїх могутніх крилах на небеса.

За хоругвами нужденними кіньми на простих санках боком їхав панотець, а позаду воли тягнули на санях велику синю трумну.

За трумною ішли юрбою люди зі свічками — діти і знайомі покійниці. Коли вітер на хвильку стихав, чути було проразливий, плачучий завід жіночий:

— Ма-а-мо-о-чко-о! Го-о-лу-бо-о-чко-о!

То знов старий захриплий голос дяка боровся з вітром, співаючи знайому пісню о злій вічності. Вітер глушив його спів — мовби виривав поодинокі слова і вірші так, що спів представляв для слухача дивогляд-ну плутанину:

Там гри-и-зе черв су-у-мли-ни-я,

Що-о не-е ді-ста-ав спа-се-ни-я

Наві-і-ки-и!

Від часу до часу похід зупинявся, бо санки з пан-отцем йшли в затоку так сильно, що коні оберталися до трумни; то знов котрийсь з несучих хоругви знемагав і не хотів дальше нести.

— А перемініть же єго! — говорив дяк.

— Гриньку, йди, возьмеш!

— Я не годен.

— Бери-но, Іване-Іванцю! — просили жінки.

Іванцьо стискав плечима і, не відповідаючи нічого, переходив на другий бік.

— Ото нарід поганий!

— Повітрє таке — дихати не дає...

— Боже сохрани та заступи!

— А тобі не треба буде нести хоругви? — питали злобно жінки.

— Вам, Юзихо, понесу, лиш умирайте! — відтинався Іванцьо.

— Скаменів би-сь! Умирай ти, і так гріх, що по святій земленці ходиш... — говорила Юзиха.

Хто знає, як довго би ще тягнувся той спір, коли б не панотець, котрому пристанок вже був задовгий.

— Ви християни?! — відізвався він голосно, висуваючи голову з великого ковніра своєї шуби.