Дурниця

Сторінка 6 з 14

Мирний Панас

— Так вони взяли гору? — занепалим голосом спитався я.

— Ще б не взяли, як вони отаку машину підвели! Перше всього — козаків пристосували до селян, що мають право вибирати тілько при волості. У друге — на один день призначили вибори і при волості, і від земельних власників... через це на наші вибори приїхало наших жменя, а їх — з усієї округи насунуло!.. А втретє?.. — Тут Пищимуха нетерпляче засовався на стулі і почав важко дихати. — Чули, що з Василенком вчинили? — спитався нешвидко.

— А що? Ні, не чув, — відказую.

— Та що ви — з неба скотились, чи що? — сердито поспитався він і, наче з рушниці, випалив: — Заарештували!.. Ваш же приятель, пан становий, се і зробив! — з докором додав він.

— За віщо Василенка заарештували? — здивовано спитався я.

— А я знаю, за що? Попитайся свого приятеля, — схопившись з місця й заходивши по хаті, мовив Пищимуха.

Я похнюпився. — То-то він і хвалився, що доброго кола заплішив лівшакам у саме тім'я! — якось незумисне зірвалось у мене з язика.

— А ви вже бачилися з ним? — знову сідаючи навпроти мене і неймовірно заглядаючи мені в очі, попитав Пищимуха.

— Учора прихватком забігав сюди... Допитувався, чи поїду на вибори?

— Ну? — гукнув Пищимуха, міряючи мене своїм сердитим поглядом.

— Казав, що безпремінно поїду... І влаштувався зовсім, та...

— Злякалися? — докірливо попитався Пищимуха.

Досада мене за серце вщипнула.

— Слухайте, — кажу, — добродію! Я ніколи нічим не криюся. Кожному правду кажу... І ви мене давно, здається, за такого знаєте. Чого ж ви тепер віри не ймете! — образливо кажу йому.

— То ви осе й розсердилися на мене? — ласкавим голосом пита Пищимуха. — Вибачте, коли я вас чим образив. Досада, бачте, мене взяла... Аж кипить у мене всередині з досади, — засовавшись на стільці, вибачається Пищимуха.

— Треба ж обережніше поводитися з словом, — кажу йому. — Воно, оте слово, що птиця: випусти — полетить, а спіймати — не так-то легко.

— Язик мій — ворог мені, — махнувши рукою, мовив Пищимуха. — Ну, вибачте ж, вибачте!.. Від нестями зірвалося з язика оте слово.

Тут саме увійшла Параска, несучи на блюді печену качку, кругом обложену добре зарум'яненими кружалочками картоплі. Смаковитий запах від качки так і пішов по хаті. Пищимуха як глянув, то аж сплюнув.

— Та й дратуєш же ти мене осією стравою! — повернувся він до Параски. — Аж слина покотилася, як побачив, що так по-мистецьки качку запекла.

— Хіба я її пекла? Огонь пік! — граючи очима, відказує Параска.

— Огонь та огонь, а й сама рук докладала! — каже Пищимуха.

— Та вже ж не без того, щоб не перевернути того, що печеш, — шпарко прибираючи тарілки та складаючи їх на посудину з борщем, мовила Параска.

— Якби мені отаку страву щодня їсти, то я б як кабан годований став! — жартує Пищимуха.

— Так ви і так — нівроку собі! — відказує, усміхаючись, Параска.

— То я зроду такий удався, — каже Пищимуха. — А якби ще їв таку страву, якою ти свого пана годуєш, то і в двері не потовпився.

— То чого ж ви тілько дивитесь, а не накладаєте. Прошу покірно! — повернувся я до його.

— Милуюся! — відказав Пищимуха. Потім узяв вилки, з розгону вгородив їх у стегно качки й підняв його вгору. — Ач, яке стегно: прямо — очима їж, — промовив, положив його на тарілку і почав ложкою картоплі набирати та зверху смачним перепеченим жиром з-під качки заливати.

— Годуйтеся, годуйтеся! Я на третє ще смачнішого принесу, — знявши з столу посудину з борщем і зібравшись виходити, каже Параска.

— Чого ще принесеш? — кинув їй навздогінці Пищимуха.

— Вареників! — зачиняючи за собою двері, гукнула Параска,

— Бодай тобі язик у роті руба став! — скрикнув Пищимуха і зложив на животі в себе руки.

Трохи я зо сміху не покотився.

— Смійтеся, смійтеся! — каже Пищимуха. — Вас регіт розбирає, а мені не до смішки... Якби раніше казала, що вареники будуть — і качки б не брав.

— А хіба так не можна, щоб і качки, і вареників? — питаю,

— Не поміститься все. Борщу обпився, та ще як качки поїм — вареникам ніде буде міститись, — скаржиться Пищимуха. — А вареники — се ж найкраща їда! — додав він.

— Не журіться, — кажу йому. — Качка — борщ прикриє, а вареники зверху придушать. От воно й добре буде.

— Хіба? — лукаво моргнувши оком, допитується Пищимуха.

— А самі вареники з борщем не помиряться, — доводжу йому.

— Се правда, що не помиряться. То, значить, качку їсти? — пита Пищимуха.

— А що ж, на неї дивитись?

— Хай буде по-вашому! — відказав він і, прицмокуючи, узявся за качку, заїдаючи її присмаженою картоплею так, що вона в його аж на зубах хрущала.

Уживаючи і собі качку, я знову згадав про Василенка.

— І за віщо його арештували? — вголос вимовив я. — Шкода чоловіка! Гарний він чоловік, розумний і до діла щирий.

— Тож-то й є, що гарний та щирий! За те саме й арештували, — доводить Пищимуха. — Він усю виборчу справу на свої плечі взяв... По селах їздить та людей підбадьорює, щоб усі спільно за діло бралися... щоб безпремінно на вибори їхали. Ну, а наш маршал про це почув... — земський довів — та до справника, а справник — становому... От і злапали нашого голубчика! Та й то б ще нічого, якби його одного забрали; а то — по всій окрузі стражників розіслали наказувати, що хто на вибори поїде, то з виборів уже додому не вернеться, а буде з Василенком казенну страву сьорбати... Он у чім сила! Народ — звісно, як народ: темний — раз, заляканий — два... Хай йому, — каже, — отим виборам. Краще я той день дома пересилю, бо хто ж без мене буде сім'ю годувати?.. Отаким-то способом і вийшло таке, що нашого брата, козака, — пучкою взяти, а їх — і в жменю не вбереш! От і вибрали всіх своїх, — повідав Пищимуха.

— З лівих ніхто не вскочив? — спитався я.

— Куди там вскочити? Аж нікогісінько. Усі тобі, як є — чисте чоло, одвіювати не треба, — хвалиться Пищимуха.

— Се погано, — шкодую я.

— Та чого його й дивуватися, як козаків до селян прилучено?.. І скажіть же, пригадали таке! 1 хто воно його пригадав?

— Хіба ви не читали? — кажу. — Сенат так закон розтовкмачив. У козаків, каже, земля предківська, здавна наділена...

— Хто ж її їм наділяв, як вони своєю кров'ю та кістками її добували? — злюче увернув Пищимуха.