І ви знаєте, — він вас заражає на творчість, на дерзання, на роботу!
Для такої людини хочеться щось ізробити, бо це людина творча.
Творець!
Багато ще в нього є недосконалого, невдалого, наївного, почасти дрібного, але не в цім річ: на добірному зерні пшениці полова навіть обов'язкова.
Але це творчість...
А творчість, справжня творчість, вона не тільки радує, вона запліднює...
От вам і Тарапунька!
8 лютого, 52.
Що таке талант?
Горький правильно сказав: "Талант — це робота".
Таланти різні бувають:
1) Талант для таланту.
2) Талант для себе.
3) Талант для народу.
Я — за третій талант.
Для таланту? Чепуха... Масло для масла...
Для себе? Сам себе по череву гладить?! Нецікаво!
Для народу?
Інтересно, корисно, але ж і трудно!
Чому?
Бо в таланті твоєму бере участь народ!
Хочеш бути талановитим — учись у народу!
Вивчився? Визнали?
Кланяйся народові!
А коли тебе вже визнали таким уже талантом, що талановитішого й у світі не було, — гордись, пишайся, задавайся, хукай, мукай, подивись у дзеркало, а потім ще раз запишайся і...
Вчись у народу!
Позадавайся, позадавайся та й... поклонись народові!
8 лютого, 52. Якби я, Остап Вишня, щось використав із попереднього... Що б мені сказали?!
Та мене б убили! Та знищили б!
Вишня — украв! Ой-ой-ой!
Так я вам скажу по секрету. Все своє життя літературне я стежив, щоб — не дай бог! — не вкрасти чогось у іншого. Чи пощастило мені це зробити, чи ні — я не знаю... Я не хотів бути похожим на інших...
Признаюсь. На зорі моєї літературної роботи я (страшенний курій), я не курив, я нічого, доки я не сів до столу, я нічого не читав, — ні газет, ні журналів, — щоб голова моя була свіжа! Ні за що не зачіпалась! Я не знаю, чи правий я був, чи треба це було робити, але я це робив...
Наслідував я когось?
Свідомо — ні!
Може, ще хтось так робив, як я, — я не знаю...
Але — їй-богу, я говорю правду! — я кожного ранку підходив до чистого аркуша паперу, як до незайманої дівчини... Щоб ніхто, і навіть я сам, не міг того аркуша порушити...
І от тепер, коли сивина, коли вже серце з камфорою, я згадую ті часи, коли вночі я схоплювався й записував окремі слова, фрази, думки...
А вранці... записував уже все як слід...
Майте на увазі — не брешу!
На схилі літ я можу сказати чесно:
— Ой, як я любив літературу!
— А вона мене?
— І я її!
І я щасливий, що доля моя дала мені змогу любити літературу! Спасибі долі!
12 лютого, 52. Переклав отож я "Ревізора" Гоголя.
Дуже (спасибі йому!) допоміг мені М. Т. Рильський.
Досконала робота?
Розуміється, ні!
Над творами Гоголя взагалі, а зосібна над "Ревізором" (перекладами) слід працювати, може, ціле життя, щоб наблизити їх до оригіналу.
Ну, а ми ж як?
Давай, давай, давай...
Ну, й дали...
Актори театру ім. Франка, що ставить "Ревізора" в моєму перекладі, переклад визнали за задовільний.
Були (та й не можуть не бути) зауваження, дуже слушні, дуже розумні, з якими не можна не погодитися, бо актор підходить до ролі з свого боку, — йому така фраза кращає, коли так сказати, а не так. Актор втілює образ, живе ним, — отже, та сама фраза в його інтерпретації оживає, динамічнішає... Як же з цим не погодитися?
А от Комітет в справах мистецтв дав мій переклад на рецензію якомусь N. Цей "рецензент" написав зауважень на цілих шістдесят, а то й більше, сторінок. Він вимагає дослівного, буквального перекладу!
Із його зауважень видно, що він, N. знає українські слова, та не знає мови.
Це якийсь шашіль у мові.
А він, кажуть, член-кореспондент Академії нашої...
І от — що виходить?..
Нашу з Рильським роботу перевіряє чиновник, причім нечесний чиновник, заробітчанин...
І хотять, щоб я наслідував його, вірив і признавав його зауваження.
Так чому ж не дати йому перекласти Гоголя?
Забуває Комітет мудрі слова В. І. Леніна:
"Один дурень може такого наробити, що потім десять (здається, так. — О. В.) не розплутають..."
14 лютого, 52. Які люди повиростали! Які люди... Колись фельдшерував я разом із Михайлом Сидоровичем Коломійченком. Розумний, чудесний, чарівний був хлопчик із синіми лукавими очима. Дотепний, веселий і серйозний.
Жінки за ним... та, боже мій, якби я був жінкою — не втримався б!
А тепер я бачу його професором, замічательним хірургом, державного розуму людиною.
Ну, як же не радуватися?!
І це не з професорів, що до них у чергу записуються, про яких говорять:
— Ви билі у професора? А какой номер? А сколько заплатілі?!
Це — наш, народний, хороший лікар, людина, що ніколи не зрадить, не продасть свого народу!
Як радісно бачити таку людину!
А Іван Іванович Кальченко!
А брат Михайла Сидоровича — Олексій Сидорович, професор-отіатр!
Дивишся на них — і душа твоя танцює: яких хороших людей дала Жовтнева революція!
А якби її, Жовтневої революції, не було?
Ну що ж?
Ну, й були б ми всі прихвоснями панськими, поневірялися — та й вже!
А тепер ходить Михайло Сидорович по землі, по своїй, по радянській, кріпко ходить, розумно ходить і говорить (мені говорить, бо мені можна — стара дружба це дозволяє), а говорить на моє: "Як, Миша?"
— Все опанував! Все роблю. Штучні піщеводи роблю! І черепну хірургію знаю!
Передо мною Михайло Сидорович не вихваляється, ні, він просто мені говорить, чого він "достиг" (не придумаю зараз іншого слова), — він, пам'ятаючи колишню нашу дружбу, ніби передо мною звітує про те, що зробив він...
А мені так хотілося кинутися на нього, обняти, стиснути його, поцілувати....
Було незручно це зробити при людях: він-бо професор, головний хірург Міністерства охорони здоров'я і т. ін.
А мені гопки хотілося!
Щоб знав старий Коломійченко, робітник залізничний, які в нього сини!
Щоб і на тім світі гордо кістки його лежали...
23 лютого, 52. Кажуть, що переклад "Ревізора" — хороший.
Пишуть так!
Мені сором! Над перекладом Гоголя можна працювати цілий свій вік!
Тільки без словників!
Без отих рецензентів!
Як би можна було нашою, українською, мовою подати Миколу Васильовича!
Тільки б попрацювати!
Не можна так, як це було зо мною: "Дай! Дай! Давай! Давай!"
Спасибі Рильському, а то б ми "надавали"!
ЗО квітня, 52. Завтра 1 Травня!
Веселий май! Народний май!
Яка честь належати народові!