Думи мої, думи мої...

Сторінка 3 з 12

Вишня Остап

А колись я був на "Мічуріні".

У мене принаймні таке враження: "Павлов" — чудесно, але це фотографія в дії.

"Мічурін" — це справжнє кіномистецтво.

Мені було дуже боляче, що майстри не донесли Павлова на (як його сказати?!) п'єдестал мистецтва. У чім же ж річ?! Очевидно, не... (перебили думку мою...). Очевидно, Павлов, його інтелект, його робота, його енергія подавили майстрів кіно. По-моєму, Павлова треба подавати народові як ідею, а не як оператора (дуже талановитого!) собак. Отак, як подав Довженко Мічуріна. Фільм як фільм, дуже цікавий, потрібний і т. ін., але нам, що цінять мистецтво як (отут уже трудно!) чинник, що веде нас до комунізму, того, що зробили у "Павлові", замало.

Дуже багато треба мені писати, щоб довести те, що є в моїх думках, у моїх мислях, — треба було б написати цілий науковий трактат, наукову роботу... Ви уявляєте собі, який би цей "трактат" був (не можу писати цього, бо це буде непристойно!), — а трактат би був справді не... той... не... — ну як би вам сказать? — неприлишний (у слові "неприлишний" обов'язково треба писати не "ч", а "ш").

Оце я про "Павлова".

І в "Павлові", і в інших фільмах, на жаль, більше випирає не "Павлов", а "Я" (режисер). Це, як казала моя баба, нехорошкувато!

17 березня, 49. Три чи чотири дні тому був у мене старий учитель Федосій Іванович Рвач. Провчителював він п'ятдесят з гаком років. Йому сімдесят п'ять літ. Влаштувався він сторожем у трамвайно-тролейбусному тресті. Дали йому там хибарку при гуртожитку.

І от тепер, щоб когось уселити в тій хибарці, старого вчителя викидають з посади, з кімнати і т. д.

Його, розуміється, не викинуть, не образять...

Для чого це я пишу?

У нас, видимо, ще єсть "бездушне", холодне таке ставлення до людей...

Що це?! Типове це для нас, для нашого часу?!

Ні!

Якийсь там ізнайшовся зам директора тресту N, що в його піднеслася рука на старого вчителя...

Бувають такі...

Я написав лисга директорові тресту і подзвонив зам міністра комунальних справ.

У відповіді я зразу відчув, що N — це "ісключеніє"...

Для чого я це занотовую?

"Горе" старого вчителя Федосія Івановича Рвача принесло мені велику радість.

Я не знаю, яким чином дізналися його учні про те, що я включився "в боротьбу" за Федосія Івановича, — та зразу ж до мене дзвінки по телефону:

— Спасибі! Спасибі, що заступилися за Федосія Івановича! За нашого вчителя!

І яка ж у мене була радість, що люди не забувають своїх учителів...

21 березня, 49. Найвища насолода читати Пушкіна й Шевченка!..

Найвища!

Робіть так: сьогодні Пушкіна, а взавтра Шевченка.

Або навпаки!

Яка насолода!!!

8 квітня, 49. Давно вже не писав.

Новина: Ю. І. Яновський дістав премію.

Я дуже радий, що робота Ю. І. Японського перемогла.

Ю. І. Яновський справжній письменник! Справжній! Талановитий! Культурний!

Що б хотілося від Ю. І. Яновського?

Радості в творчості!

А то якось так виходить, що він (а разом із ним і література) "вистраждовує" перемогу.

Я, грішний чоловік, думаю, що література — радість!

9 квітня, 49. Між іншим: Марк Твен!

Говорять мені: "От Марк Твен! Якби Ви були такі, як Марк Твен!"

Марк Твен — геніальний гуморист! Преклоняюсь! Я ніколи, мабуть, не дійду до таких висот у гумористиці, як Марк Твен!

Хвала йому!

Одного не знаю: чи усміхнувся коли-небудь негр, коли він прочитав Марка Твена?

Не знаю!

Коли усміхнувся негр, коли в нього з'явилася посмішка, така, знаєте, безпосередня, справжня, коли Марк Твен викликав радість у негра, — цілую стопи Марка Твена!

18 квітня, 49. Мені дуже страшно дожити до того моменту (чи часу), коли дзвінкосерйозний Малишко, або людодотепний Воскрекасенко, чи несміливо-сміливий Смілянський, чи колючий Маківчук, чи їйбогужялюб-люприроду (а любить він таки її по-справжньому) Новиченко, чи авиколинебудьтягли Гончаренко, чи недайбогхтонебудьдізнаєтьсящояспінінгіст Вільховий, чи їйбогутоваришіяобов'язковопоїдуаякжеж Копиленко, чи татамдвіщучкийодинокуньчик Дорошко, чи поїхалибачилине стрілялиякстрілялиневлучили М. Т. Рильський, чи можеайбожеіябпоїхавтаквоноякстріляєтакбахкаєаптичкажвонахочежити П. Г. Тичина, чи івменебуласучечкаойсучечкачорнахорошаіяїйбогумисливець О. Є. Корнійчук, айщовименіговоритеябільшефутболіст Ю. К. Смолич, чи ойохотавонаменепродменамочить Ю. І. Яновський, чи словочестіубившістсотнайшоводну Богдан Чалий, чи івменепесгавкаєаяжодинавменехазяїни Семен Скляренко, чи нащоменімисливськарушницяколиятойщогреблірвав Платон Воронько, чи аможежмисливствонедужеідеологічновитримане Микола Руденко, чи австалинградемынеохотились Борис Палійчук, чи актоегознаетстреляетнестреляет М. М. Ушаков, чи Ярославмудрийтежходивналови І. А. Кочерга, — от коли ці всі коли-небудь де-небудь скажуть: "Остап Вишня — старий!" — І, збираючись на полювання, додадуть: "Не турбуйте його!" — я того ж часу — візьму й помру!

21 квітня, 49. Про фізкультуру. Ми в дитинстві не фізкультурили: ну, "у м'яча", ну, "наввипередки"... Да, у "городки" (кеглі в нас звалися), та ще у "покотьола", та ще "на ковзанах"... Ну, верхня "наввипередки", на "ковзанках" (ковзани — коньки, а "ковзанки" — інше), "нагинати дерева" — вилізеш на вершину й нагинаєш...

Ну, що ж іще? Наше, хлоп'яче? Може, я щось і забув (і напевно!), але народ сам, самотужки не міг не розвивати своєї сили, спритності...

Тепер...

Тепер — спорт всенародне явище, організоване, обгрунтоване.

Це — ясно: народна влада, Радянська влада...

Але нам, старим, що робити?

А ви знаєте, я, що ніколи не фізкультурив, я цілком серйозно тепер жалкую...

І коли повз мене біжать (крос), коли я дивлюсь на футбол, на легкоатлетів, — я захоплююсь!

Я б і сам побіг!

І я б зробив це ще... краще!

4 травня, 49. Я вважаю за українця не того, хто вміє добре співати "Реве та стогне" та садити гопака, і не того, в кого прізвище на "ко", — а того, хто бажає добра українському народові, хто сприяє його матеріальному й духовному розвиткові.

Хай його прізвище на "ов" чи на "ий", хай він співає "Во саду ли, в огороде", чи "Будьте здорови, жявіце багато", або танцює камаринського чи лявониху, — я з ними і танцюватиму, й співатиму з особливим захватом. Бо ото й є справжні українці.