Зінько
"Підведіте, я вже викажу...
Так, вже легше. . . Ох, проклятая
ти годино смертная моя,
нащо випхнула на світ мене
та й із неньчиного черева,
нарекла й пустила з реготом
українцем, не людиною ..."
Слідчий
"Говори нам швидше викази,
то сконаєш не під муками. .
Зінько
"Почекайте, не хапайтеся,
все скажу я, всіх я викажу...
Дерева шептали радісно
на лугах із білим місяцем,
а село їм обзивалося
від просторих царин співами,
аж високі луни стукали
у верхів'я гір над ріками,
що йде воля, воля з півночі
та й несе пшеничний сніп важкий
на подвір'я люду бідному,
й перевесло сяє з золота,
а всім землям видимо його,
бо воно, казали, скручене
під гарячим сонця ободом
міцно згодою народньою ...
Хто ж до нас прийшов сподіваний,
і зробив нам довгожданий що ? ...
Позривали ви нам дворища
начиннями розбишацькими,
та й забрали хліб горьований
і в Москву свою спровадили,
а щоб видно було їхати,
Україну над дорогами
підпалили на всі сторони
і звели над нею полум'я,
мов вітрило в даль розмавне
з човна, чорно обгорілого,
що пливе з країни розпачу,
де нужда цвіте убивствами...
Мій народ ізнов похилений
в себе в хаті під одвірками,
а круг столу зайди дикії
тучним брашном його живляться...
Тільки чуєте ... Над горами
час іде шляхами вічними,
він запліднений стражданнями
всього люду українського ...
І прийдешнє нам народиться:
крик могутній нарожденного
несподівано почуєте,
тоді горе вам, мучителі..."
Слідчий
"А ну ще собаку битую
простягти на мокрім цементі!"..
Зінько
"Ви забрали сили сильнії,
тож візьміте і останнєє,
бо ще викажу нехотячи
когонебудь на катовиську..."
Т обличчя страшно викривив,
зуби стиснув з тяжким стогоном
аж піт виступив краплинами
на чолі, як віск, пожовклому...
Харкнув кров'ю та на слідчого
і обляпав поли одягу,
а сам, нею захлинаючись,
на підлогу впав, задушливим
кашлем землище сповняючи.
Слідчий
"Ах, зараза! .. Так ти викусив
язика свого смердючого? ..
На ж, проглинь за нього другого!" ...
Та й ударив він лежачого
револьвером в рот скривавлений
й зуби виломив переднії,
увігнавши зброю литую
аж по ручку дерев'яную ...
И глухо постріл в роті вибухнув ...
Зінько руку махнув правую
до обличчя до розбитого
і навіки непоборений
він затих в тюрмі, на камені...
Місяць пливе над Черкасами,
ліхтаря спустивши круглого
на глибоке дно Дніпровеє:
придивляється, що робиться,
чого хвилі, ним освітлені,
б'ють у двері степу сонного:
"Одімкни нам двері вічнії,
ми твої смутні возвісники
й вісті несемо невтішнії:
знов підземні прірви темнії
лунами гудуть тюремними,
під темницею у вземлищі
сина знов твого скатовано,
а його кінь із Чигринщини
і розшорений, і втомлений
все ірже до України сам,
та йому не обзиваються
із лісів братерським гомоном
ні козацькі наприпонені,
ні отаманські осідлані" ...