А ось і господар — церковний староста — виткнувся із хати, виніс огиду на обличчі, відпльовується од когось. Теж характер! Оце ж недавно приходили люди, хотіли замовити слівце, щоб його обрали старостою села. Так він вивів їх у сіни й переміг благанням: "Не топіть, люди добрі. Я все життя ходив коло богів, а біля фашистів хай чорти ходять".
— Не чортів нам треба, чоловіче. Чорти самі з’являються,— пожурились дядьки та й пішли зі своїми думками. Чи й в Озерному те саме думають хлібороби?
Побачивши в садочку Снігурського, церковний староста вирівнює обличчя.
— Пане, вас кличе гер,— говорить начеб з пошанівком. Але ж хіба не видно, як він глумиться, переінакшуючи це "гер!". От і зрозумій, що воно до чого. При більшовиках не з медом було цьому старості, та все одно жалкує за минулим.
Снігурський підходить до старости:
— Що там?
— Їдять,— киває чуприною на двері, біля яких стоїть з автоматом охоронець.— Вже третій полумисок борщу контентують і аж стогнуть од задоволення: "О борш". Боюсь, щоб не завадило. А це ж, поки ви гуляли по садочку, два кандидати прийшли.
— Які це кандидати?
— Колишні куркулі, з наших-таки. Як постраждалі, хочуть собі мати пости.
— А їм потрібні ці пости?
— Їм — дуже потрібні,— вивчаюче дивиться на Снігурського, зітхає.— А людям вони без надобності.
У хаті круглолиций розімлілий крайсляндвірт смачно орудує дерев’яною ложкою, смачно заїдає борщ хлібом, на який товсто наквецяно масла. Оддалік від начальства, ближче до рогачів, шанобливо стоять неохайні обшмульгані два типи. Один вузькоокий, чорний, схожий на крота, а другий — дзьобастий, тремкий, мов хорт, перекочує по виду невдоволення на ввесь світ. Такому тільки дай владу!..
Крайсляндвірт зводить на Снігурського масні, п’яні від їжі очі, стукає ложкою по полумиску і захоплено, як про твір мистецтва, вигукує: "О борш! О борш!"
На це господиня сміється, господар зневажливо посміхається, а "кандидати" жвавішають і прикидають, чим би й собі догодити начальству.
Крайсляндвірт занурює ложку в полумисок, щось згадує, а потім довірливо говорить Снігурському:
— Ви казали, що вас тепер на Україні найбільше вразила вербова колиска. А мене найбільше вразив український борщ,— він засміявся, потім глипнув на відвідувачів, наморщив носа.— Чого їм, невмиваним?
Тремкий, мов хорт, зрозумів, що мова йде про них, несміливо ступив крок до Снігурського.
— Дорогий пане, ми справжні хазяйни,— покосував на кротоподібного.— Тобто були раніше хазяйнами. І земельку мали, і худібку мали, і пошану також. Про це і пан староста скаже.
— Таки була в пана Теригері і земелька, і худібка,— погодився староста, але нічого не сказав про пошану.
Снігурський насмішкувато оглянув нечупар:
— Багато ж у вас було земельки?
— Я до революції тримав по двадцять чотири десятини у кожній руці, а всього з огородом, левадою і лісом було вісімдесят одна десятина. Мав біля чого трудитись. А в Терешка, ось він перед вами стоїть, було тільки сорок п’ять десятин, але ніхто у волості не мав таких коней.
— Я ними, пане, вітри переганяв! — пожвавішав Терешко.— І мендалі мав за них! — Він поклав чорну руку на вкорочену шию, де, певне, колись висіла медаль, і дзвін її чи туга за нею пройшлася по його кротячому виду.
— Ви хочете, щоб вам повернули землю?
— Чому б не хотіти,— зітхнув Теригеря.— Та ми знаємо, пане, поки що німецька справедлива власть не повертає землю, поки вона стоїть за громадське господарство. От я й хочу стати, як і колись, старостою села. А Терешко хай бере на себе громадське господарство. Так ми найкраще поможемо новій владі.
— І як ви думаєте їй помагати?
Теригеря крадькома подивився на господарів, стишив голос:
— Ми попервах напишемо вам списочки на всіх активних. У нас, пане, ніхто не вислизне.
— Це вже точно,— підтвердив Терешко.— Злості на більшовиків нам не позичати. Через них моя хата стала пусткою, опустошаться і їхні.
Теригеря, видно, відчув, що ця мова не дуже порадувала Снігурського, ще ступив крок до нього й майже пошепки сказав:
— Любий пане, вірте мені, кращих посібників у нашому селі не знайдете. Як вийде по-нашому, подарую вам двостволку Джемса Пюрдея. Я її ще в революцію у нашого пана доп’яв. Він знав толк у собаках і рушницях.
— Я поки що, пайове, хабарів не беру,— відрізав Снігурський і іронічно сказав крайсляндвірту: — Оце до вас прийшли найбагатші хазяї цього села.
— Найбагатші хазяї?! — витріщився на них крайсляндвірт.— Це неповага до нової влади з’явитися в такому вигляді! Скажіть їм, щоб вони помилися, поголилися, переодягнулися і вже потім хай приходять до мене.
Коли Снігурський переклав слова крайсляндвірта, ха8ЯЇ похнюпились:
— Ми ж недавно повернулися з далекої дороги,— затремтіли підборіддя, уста й повіки в Теригері.— І навіть коли б мали в що зодягнутися, до сходки не встигнемо.
— Це вже ваша справа, панове. Я можу сказати тільки одне: гер крайсляндвірт жартувати не любить, глядіть, щоб гумою не почастував.
Хазяї зітхнули, одночасно вклонилися крайсляндвірту і під насмішкуваті погляди господаря і господині вийшли з хати. Не встигли вони щезнути з двору, як до воріт підкотив пошарпаний "фольксваген", а з нього вгодованим гусаком вивалився начальник української допоміжної поліції Антон Антонович Пасикевич і швидко поніс до хати свою вагу. Ще з порога він хайльнув і повідомив, що сход уже чекає гера крайсляндвірта. Крайсляндвірт, так і не покуштувавши другої страви, підвівся з-за столу, осідлав голову решетоподібним картузом, поплескав по плечі господиню і сунув їй у жменю три остмарки.
— Нащо вони мені! — скрикнула жінка і повернула гроші крайсляндвірту.
Той здивувався, вирівняв папірці і поклав їх у портмоне. Пасикевич хотів похвалити молодицю, але несподівано побачив таку диявольську посмішку на обличчі господаря, що підійшов до нього і грізно шепнув:
— Чого так посміхається пан?
Староста очима показав на портмоне крайсляндвірта і загадково відповів:
— Люблю тлінні речі і срібло паче душі своєя.
Про кого це він: про себе чи крайсляндвірта? Це, правда, і до нього, Пасикевича, пасувало б: любить він і тлінні речі, і срібло також. Гроші, кажуть, не пахнуть, а в нього від них роздуваються ніздрі.