То чого ж він так рветься до неї, як рвуться сюди і німецькі наїзники, і своє "прошупанство", що позбулося панства десь у дев’ятнадцятім чи в двадцятому році і паслося за кордонами біля чужих корит? Там вони спродали все, що мали — і окрушини культури, і грішну душу, і тіло, і сором, а тепер фашистське кресало вибило з їхніх потухлих руїн свіжі іскри ненависті, і "прошупанство" з благальними молитвами до бога в трійці єдиного поспішає обійняти на Україні харчові посади бургомістрів, фольксполіцаїв, шефів, таємних агентів, і везе воно з собою дорожній металевий посуд, металеві очі, ловецькі рушниці, ловецьких псів, високі чоботи і низькі лоби.
І хоч він зневажає і ненавидить це мародерське кроволюбне яничарство, цих дрібних виконавців, які вважають себе великими політиками, проте й сам їде з ними перекладачем. Їде в надії, що стулить докупи череп’я своєї трагедії, знайде хоч крихти свого кохання, якщо не пішло воно в безвість, наче вода по камінню, наче вода по чорному...
Це ж двадцять років минуло відтоді, як він покинув Софію у ту страшну ніч у молодих житах, коли над ними, немов свічі смерті, блиснули шаблі, коли із них, як чорна падалиця, почала зриватися кров. У ту ніч і його підкосила куля. Та випадок врятував йому життя: він доповз до хутора-однохатки, богобоязливий господар якого сумував за старожитньою Україною, і щовечора ставив восковісвічі перед богами, і щовечора пив під ними самогон за погибель Троцького і... Петлюри, який обміняв господарське золото на паперові гривні та й чкурнув із ним з України. Отак і стояв у хаті хуторянина дух живого воску і мертвотно-сизого самогону. Отак умирали тут сліпі слова, не добившись до жодного берега; отут і видужував сліпець чи жертва різних перепуть. А коли видужав, господар приніс йому пролежаний, поплямлений грибами карабін:
— Може, порадиш, що з ним робити?
— У піч його,— порадив він.
— Виходить, і ти відвоювався.— Хуторянин величезними долонями відділив у карабіні залізо від пліснявого, дерева і кинув його під самогонний куб.— Хоч якась чарка горілки, а не крові набіжить з нього...
От і подумай після цього, що таке життя? А скільки ж є отих суддів, яким нема часу подумати над ним? І справді, наш вік узяв такий розгін, що людині все не вистачає часу, не вистачає навіть для роздумів, навіть для любові. І тому так багато з’являється на поверхні життя ерзаців, і тому так катастрофічно дешевшав навіть любов. Тільки дорожчають і дорого обходяться світу ті, що живляться політикою чи політиканством, грою у владу чи самою владою. Правда, це там, звідки їде він. А що тут, на Україні, у дикому полі, у цій колисці слов’янства?
І як тут його кохання? Він і досі впевнений, що його Софія не злегковажила тим, що зветься любов’ю. Але й вона могла, мала цілковите право вийти за порядну людину та й принести їй того вузлика, що зветься сином чи донькою. Може, й принесла.
Він не помітив, як важко зітхнув. Шофер скоса зирнув на нього і почав під’їжджати до хатки, що з вуликами заблудилась у березовому гайку. Звичайнісінька хатка, звичайнісінькі вулики, а біля них стоять пляшки з питвом для п’яниць шершнів, що надвоє перекушують бджіл. Усе це було, коли він ще бігав на пасіку до свого діда. І тут знайдеться такий дід, повз якого проходить час із різними монархізмами, соціалізмами чи націоналізмами, бо теорії — теоріями, а мед є медом, а зерно — зерном.
І справді, у хаті Снігурський застає сивого, як сон, пасічника. В очах він тримає задавнену мудрість, а під ними й на жилавих руках — вагу років. Під лавою стоять діжки й діжниці, як і в його діда стояли. Але з шаф на нього дивляться сотні корінців книжок. Напевне, натягав тепер із школи чи бібліотеки — війна ж. Мироп підходить до книг, принюхується. Але вони не пахнуть ні димом, ні запустінням.
— Діду, а чиє це багатство?
— Моє.
— Усе? — дивується він.
— Усе,— дивується й пасічник.— А що? .
— Чи не забагато на цей час маєте книг?
— Мені до цього часу думалось, що мало,— і ледь помітна насмішка наметала павутиння на мудрі очі старого.
Мирон вийняв акуратно виданий томик і знову здивувався:
— Діду, невже ви й Гейне читаєте?
— І Гейне читаю.
— Його ж книги спалили на вогні!
— Тих, що спалили його на вогні, я нічого не читав. А ви?
Мирон покрутив головою, ще поліз до шафи і з глибини вийняв том у червоних палітурках.
— Леніна чом не заховаєте?
Тепер пасічник уже з неприхованим презирством поглянув на зайду:
— А хто може Леніна заховати? Запізнились ви, пане... Не знаю, як величати вас.
От і спіймав першого облизня. І від кого? Від патріархального пасічника, схожого на віщуна.
— Я, діду, не пан,— сказав примирливо.
Старий оглянув його ненаський одяг: однострій з розплатаним орлом.
— Тоді підпанок? Чи перекладач?
— Чого так подумали?
— Був у мене вже один перекладач, з ваших-таки. Приїхав із загряниць в такому самому одязі. Служив колись за чин та гроші і цареві, і гетьману, і Петлюрі, і Пілсудському. А тепер уже й Гітлеру служить. За медом приїжджав. Може, й ви за ним прибули?
— Ні, діду. На ваш мед багато знайдеться мух.
Старий здивувався:
— І од вас можна он яке слово почути,
— А ви часом не знаєте Софії Снігурської?
Старий здригнувся, одвів очі від гарячого погляду пришельця.
— Знаєте, діду?
— Чого ж, це наша вчителька,— відповів наче спокійно, але щось чаїлося за тим спокоєм. Страшний здогад вдарив його під серце, і він мало не скрикнув:
— Діду, її не заарештували, коли почалася війна? Не заарештували?
— Нащо такий страх? — стиснув плечима старий.— Ніхто її не чіпав, бо вона добра людина.— Мирон витер холодний піт з обличчя і спокійніше запитав:
— А де ж ця добра людина?
— Звідкіля ж мені знати, коли усе перемішалось у білому світі.
— Вона, може, десь переховується?
— І це може бути.
Він стрімголов вибігає з хати, відганяє рукою бджолу, під шелест беріз вскакує в машину і наказує шоферу:
— Вперед!
Село не зустріло його ні собачим валуванням, ні курячим переполохом. Трагедійно принишкле, воно на самі очі насунуло стріхи і так мовчало, як мовчать на поминках. Тільки соняшники тримали на золотих віях заспокійливий бджолиний передзвін.