Обличчя ортскоменданта змінилося, в погляді проклюнулась жорстокість.
— А пан Пасикевич знає, що в тисяча дев’ятсот тридцять третьому році на підставі матеріалів абверу великого прихильника німецької держави заарештувало гестапо?
— Гестапо?! — мало не обімлів Пасикевич.— Але я після вісімнадцятого року нічого й не чув про нього. Нічогісінько! У мене не було жодних зв’язків! Який він негідник!
— Але цього негідника в тридцять восьмому році взяв під свій захист сам Розенберг,— тонка посмішка змила жорстокість з очей ортскоменданта.
— Тоді я нічого не розумію! — спантеличено розвів руками Пасикевич.
— Ви більше зрозумієте, коли станете начальником української допоміжної поліції.
— Я?! — на округлому виду Пасикевича округлились очі.
— Ви! Я приїхав по вашу згоду.
— Але ця... робота не по мені,— завагався Антон Антонович.
Офіцер підібрав тонкі уста.
— А яку б ви хотіли обійняти посаду?
— Не знаю.
— Прикиньте, не соромтесь.
— Може, мером міста?
— Мера ми вже маємо. Мерів можна багато знайти, а начальник поліції повинен мати особливий талант.
— Невже ви думаєте, що я маю такий... талант?
Ортскомендант поліції загадково посміхнувся, поглянув на двері і тихо сказав:
— Я нагадаю, пане Пасикевич, талановиту вашу операцію. Згадайте Великдень тисяча дев’ятсот вісімнадцятого року, і церкву, з якої ми витягли батюшку, і списочок, який писали ви під великодні дзвони... Як це все давно було. У мене вже діти такі, яким я був тоді.
"Виходить, не поховано в пам’яті людській той проклятий списочок",— не великодні, а похоронні дзвони озвалися в душі Пасикевича. Крізь них він чує голос ортскоменданта:
— Ви згодні?
— Так, пане офіцер,— підвівся і виструнчився перед своїм зверхником. А дзвони далеких років шматували й шматували його мізки.
ІХ
Тепер старожитня хата Васют стала скидатися на крамницю, в якій не закінчилась ревізія. Тут на лавах і під лавами, на припічку і в запічку, на столі і навіть на ліжках лежали пачки печива і чаю, мішки з сіллю, борошном, крупою і цукром, ящики з макаронами і вермішеллю, коробки з цукерками, лавровим листом, перцем і навіть гвоздикою — все, що було Хворостенком вивезено у ліси. Правда, це добро можна було б заховати подалі від людського ока, але, наспіх закопане в землю, воно взялося вільгістю, і де його пересушиш, як не в хаті? Тому тепер на дверях цілі дні висіла важенна колодка. Коли й треба було зайти в оселю, Васюти заходили осілими прицвинтарними дверима, що здіймали воронячий галас. Накрадене добро тішило Артемона і Омеляна, але судомило Давида.
— Ще, махлюваті, згадають вам партизани ці продукти,— понуро товк своє.
— Та ми ж так тихесенько вибрали їх, що й святі з неба не бачили,— поштиво говорив Омелян. І на його очах випинався сміх.
— Хоч не чіпайте святих, гріховодники,— сердився Давид і йшов ночувати до клуні, бо в хаті різні перці та гвоздики дурманили голову.
— Постарів батько, зовсім постарів,— з жалем казав Артемон.— Раніше він, пронюхавши таке, перегнав би коні на мило, а не попустив би добра.
— Видко, душа його вже відпочинку просить,— глибокодумно покивав головою Омелян.
— Може, нам тепер крамничку відкрити? — запитав Артемон, милуючи засклепованими очима накрадене добро.
— З гешефтярством почекаємо. Це від нас не втече. Спершу треба прицінитись до нової влади, прикинути, що можемо від неї мати. Не будуть же самі німці верховодити селом. Та десь і наші об’являться, що після революції повтікали звідси. Тоді й зважимо, як на руці, весь завтрашній день. Пошукай щось у миснику.
Не світячи світла, вони розпивали пляшку, закушували партизанським печивом, і Омелян ішов додому, а Артемон зачиняв оті двері, що зчиняли воронячий галас, і лягав спати поруч з різними ящиками і коробками: йому ніщо не дурманило голову. Тільки тепер частіше до неї заходила Ярина.
Скільки він не шукав собі наречену, красивішої не міг знайти. Вже й старим парубком зовуть його, а оте, що ворухнулось у нього колись до Ярини, більше не приходило. Не розсудив їх мир, то, може, війна розсудить? От підсохне ця продукція, заховає десь її у потаємниках і гайне в ліси до Ярини на вивідини чи поклін. Він і з дитиною може взяти Ярину, якщо не злиняла її врода. Про це йому кілька разів хотілося поговорити з Омеляном, але все якось не виходило та й ніби незручно було.
Другого ранку Артемона розбудив дзвін коси. То батько скошував на могилках вже перестояну траву.
— Нащо вам тепер цей клопіт? — ще заспаний, підійшов до батька.
Давид стомлено сперся на кісся:
— Воно хоч і війна, а треба ж якийсь клапоть сіна мати.
— Я вам привезу цього сіна, аби мали де скласти.
— Знову украдеш?
Оце святенство на старість одразу розгнівило Артемона:
— От скажіть, тату, а коли ми не брали того, що погано лежало?
— Відпала в мене охота красти, бо чогось, бачу, воно так виходить: чим більше маєш, тим ще більше хочеться мати. А це ніколи до добра не доводило. Може, ми хоч тепер схаменемось?
В засклепованих очах Артемона прокинулась хижа насмішка:
— Коли ви, тату, віддасте мені своє золото, я схаменусь.
Давид посірів:
— Яке золото?
— Оте, що увесь вік збирали. Та не озирайтесь — мертві не почують.
— У мене ж це золото петлюрівці на гривні, на папірці обміняли.
По щелепах Артемона поповзла та сама паскудна посмішка, яку йому завжди хотілося змісити кулаками.
— Так я вам і повірю, щоб ви петлюрівцям віддали все золото. Краще б сказали, де зарили його, бо як помрете, дістанеться воно, як і тіло ваше, одній землі,— та й пішов, пригинаючи на могилках траву мертвих.
Кинувши косу, Давид довго отупіло дивився на міцну, кряжисту постать сина, що не мав совісті ні на макове зерно. Йому вже кортить дорватися до золота. А захопить його, то й пустить батька з торбою попід вікнами. От коли вмирати буду, то, може, й подумаю, чи сказати про свій скарб. На подвір’ї заторохкотів віз: Артемон знову кудись виїжджав на роздобичу. Допався тепер до чужого, мов Кирик до сметани. І, озирнувшись, чи нема кого на кладовищі, Давид пішов до Тетяниної могили, де буйно розрослися наче туманцем підсинені півники і хрещатий барвінок. Тільки Артемон розчинив навстіж ворота, як до них добрі коні підкотили чорну з лискучим промінням бричку. На передку її біля машталіра сидів огрядненький у синьому однострої вусань, а позаду — двоє озброєних здоровил з жовто-блакитними пов’язками, на яких було написано: "Шуцманшафт".