Постріл одночасно лопається у склі і вусі. Машина здригнулась, круто повернула ліворуч і через дорогу рвонула в кювет. З неї ошаленіло вискакує низький, у неймовірно високому картузі офіцер і навмання стріляє з пістолета по деревах, але одразу ж незграбно, витягаючи шию, падає на край дороги. Картуз, оплетений мертвим сріблом позумента, злітає з його голови і сірим решетом котиться по шосе. На офіцера, якого ще лихоманить остання судома, налітає Северин, з міцно затиснутих пальців вириває пістолет і кидається до машини.
— Северине, не випробуймо долю! Біжімо!
— Почекай! Дай глянути в машину. Пантруй за шляхом!
Зір Богдана роздвоюється, і хоча на шосе нікого не видно, його б’є дрож, а пахощі прив’ялого липового цвіту п’янять дурманом операційної.
Северин викидає з машини ранець, автомат, карту, потім підхоплює все добро на оберемок і з ним вкочується в ліс, кидає на траву й починає витирати обличчя.
— Чогось циганський піт виступив. Бери, Богдане, собі автомат.
— Біжімо! — Богдан, уже з автоматом, налітає на гриба, що виріс перед дорогою, перескакує через нього, вдихає пахілля липового цвіту. "А гриб живе,— майнула дурна думка і зняла частину напруги,— Отже, початок зроблено".
Вони вчасно вбігають у гущавину. Позаду них задеренчали автоматні черги. Коли вже відміряли кілометрів з п’ять, Северин зупинився і захекано сказав:
— Здається, Богдане, ми сьогодні зможемо влаштувати бенкет.
— Який бенкет?
— У ранці щось булькає та булькає. Не воду ж вони возять із собою,— Северин розкрив ранець, порився в ньому і подав Богданові дві плитки шоколаду і пляшку вина з барвистою етикеткою.
— Неначе французьке. Бери, чесно заробив!
VI
Відскрипіли останні підводи, опали останні помахи рук, а він самотньо, мов соняшник, стоїть край поля і, мов соняшник, дивиться на схід. За житами, за пшеницями, за гарячою жниварською югою зникають підводи, зникають люди, зникає частина його життя. І хоч як важко йому, та мусить чавити, виполіскувати з душі болі, бо знову треба входити в ті огні, у ті пекла, що вигадали нелюди-на людей, потішаючи смерть. Туровець підходить до осідланого Орлика, який пасеться на узбіччі дороги. Кінь підводить голову і пильно дивиться на нього великим розумним оком, неначе питає: "Що робити?"
— До лісу,— говорить йому, як говорив колись іншому коневі.— До лісу.
Кінь махає головою, ніби розуміє людину, і шелестить щирим золотом гриви. Треба було б попрощатись із ним, теж віддати на схід чи гармашам, що на кінній тязі. Та не зміг, бо так цей Орлик нагадував того, що вносив і виносив його, ще півпарубка, з боїв і побоїщ. Давно то було. Уже згнили в землі, розсипались на іржу кайзерівські каски, а тепер чекають свого гітлерівські. Не шляхом — курними дорогами і доріжками їде до лісу Туровець, а обабіч нього, як перед стратою, стоять похилені хліба, і немає радості ні від сивого колосу, ні від червоного самосійного маку, ні від синьої волошки, що дивиться на нього Соломіїним оком. Як вона там, бідолашна? Це ж треба саме перед війною вперше почути себе матір’ю. Велику людську радість подарувала їй весна, та чорну осмуту принесло літо. Почувши від Соломії довгождане слово, він сам увечері, щоб ніхто не побачив, нарізав у лузі червонолозу та й заходився виплітати колиску.
— Чи ти, Максиме, не завелику плетеш? — запитала Соломія. Він поглянув на свою працю, колиска таки буде великою, і, посміхаючись, відповів:
— А може, двійня знайдеться?
— Таке ти скажеш...— спалахнула, зніяковіла вона.
Чого вона й досі ніяковіє перед ним? Чого й досі спалахує то веселими, то тривожними рум’янцями, коли він повертається з поля додому, і зовсім по-дитячому кладе йому голову на груди, і так по-жіночому повертає до нього блакитну дрімоту очей. Він мимоволі приклав руку до того місця, до якого притулилась вона. От тільки що тепер буде? І як вона в це лихоліття принесе у світ нове життя? Отак і соталися від похиленого поля до хати його думки, і під їхнє снування він не почув іншого снування, що прорвало полинялу голубінь неба. Під білою хмарою вималювався чорний хрест "месершміта". Не знайшовши іншого об’єкта, він пішов на самотнього вершника. Зловісна тінь майнула по житах, з-під крил замигтіли вогники, і на вершника густо опустилась кулеметна траса. Кулі злобно підсікли степову дорогу, підняли на ній клубочки пилу. Туровець скочив на землю, подивився на машину, що пронесла над ним ревище, і за два кроки від себе знайшов тупоносу кулю, яка несла йому смерть.
А знесамовитілий месер розвернувся і знову кинувся на нього. "Практику проходить",— Туровець у безсилій люті зриває з плеча гвинтівку, навстоячки цілиться в пілота, а той обрушує на нього тінь літака і вогневу чергу. Знову, прострочуючи землю, злобно зафиркали кулі, і підкошене колосся похилилось на плечі непідкошеного, як поранені схиляються на непоранених. Отак і почалася його нова воєнна дорога, яка, мов людоїд, жадала крові і м’яса. Коли Туровець уже під’їжджав до лісу, далина струсонула далеким глухим громом. Максим аж на стременах підвівся, прислухаючись до заходу. І він знову озвався приглушеним гупанням: шалені ціпи війни вже десь за річкою обмолочували чиєсь життя. І тільки зараз у Туровця обірвались останні надії: а може, зупиниться навала перед його порогом, а може, повернуть її на захід. Та не повернули, а захід продовжував плюндрувати схід. Недалеко від хати лісника назустріч йому, скрадаючись, вийшов чоловік з гвинтівкою на плечі. "Та це ж Михейко!" — пізнав Туровець. Побачивши командира, Михейко зупинився, нерішуча волога посмішка затінявилась у його звужених очах, поторгала сумно опущені вуса. Він для чогось підняв новісінького картуза, відкрив низькувате чоло, яке з двох боків звужував темний підлісок волосся.
— Чув, Петре? — поздоровкавшись, запитав його Максим і рукою показав на захід.
— Та чув,— гірко зітхнув Михейко, насунув картуз на свій підлісок.— Я кожною кісточкою, кожним рихтиком чув. І ви, напевне, так не почули.
— Це ж чому? — пильно подивився на посіріле обличчя, на по-риб’ячому помертвілі очі.
— Бо в мене, Максиме Павловичу, ще й дітки є, а у вас їх нема.