— Переклади її на друге плече. Слухай, а як ту дівчину звати, що їхала в санітарному поїзді?
— О боже!
— Ти мені облиш релігійні мотивчики, а скажи її ім’я.
— Олена.
— Ім’я гарне, і дівчина славна,— забурмотів Фіненко.— До такої б на визирці піти!
— Кому що.
— Богдане, я думаю, в неї голос повинен бути, як у горлички, Чого ж ти мовчиш?
— Не можу розліпити уст.
Ранком, під нестихаючий дощ, вони добрались до болота, що заростало рахітичними вербочками, вільхою, гивою, вовчою ягодою, чемерицею, вужачкою та різним відьомським зіллям, яке приваблювало не так людину, як гаддя.
— Зимою тут, напевне, проїхали б,— похмуро пожартував Фіненко.
Не скоро командир батареї визначив місце переправи, і тепер у лісі й на болоті дружно загупали сокири. Із зрубаного гілля і чагарників бійці настеляли хистку дорогу. Десь біля полудня ця дорога з’єднала береги, по ній гармаші провели розпряжених коней, а потім на руках потягли гармату. Вона капризувала, розсовувала дорогу, завалювалась, біля неї знеможено падали бійці, знову підводились і впрягались у ту непосильну ношу, що обриває не тільки жили, а й душу. Не докотившись до середини, гармата розірвала зелену тканину болота, по саме жерло опустилась у твань і потягла за собою кількох бійців. Вибиваючись із останніх сил, Богдан вибрався з чортової купелі й, стікаючи липкими чорними патьоками, знесилено ліг на подушку моху, де вже дощ обмивав іще кількох таких купальників. Бійці поскидали шинелі, кинули їх поперед гармати, а самі обліпили її, мов комашня грудку цукру. І гармата, на десятках рук, як доісторична потвора, піднялася з твані, ткнулася жерлом у шинелі і, здригаючись, накульгуючи, застрягаючи то одним, то другим, то обома колесами, долала нелюдську дорогу до того берега, за яким у нескошеному полі так затишно, як у дитинстві, бовваніли два вітряки.
Короткий відпочинок, і по півтора сухаря на бійця, І півтора сухаря командиру батареї. А хто ще мав силу, міг натеребити житніх одволожених колосків. Після такого обіду залатали прорвані гарматою дірки в болоті і знову за роботу, що обривав руки і душу.
А дощ іде, а дощ іде, і вже не одежа, а все тіло хлющить, хоч викрути його. Викотили й другу гармату і попадали біля неї неначе мертві, і дощ їх обмивав, як мертвих. Та ось чиясь рука лягає на плече:
— Богдане, ти ще живий?
— Живий, але не ворушусь.
— То хоч язиком поворуши. Скажи, в Олени не було якогось завалящого жениха?
І хоч як важко було Богданові, він мимоволі розсміявся, зареготали й бійці, що лежали біля нього.
— Чого ви, жеребці? — образився Фіненко.— Я маю душевні наміри, а вони...
— Підйом!
Тепер гармаші підготували вирятувані гармати до бою, поклали біля них, крім НЗ, снаряди, і тільки тоді, без кількох вогневиків, пішли перетягувати останню гармату.
Смерканням дозорна гармата минула вітряки і виїхала на ґрунтову дорогу, за нею потягнулася решта батареї, яку замикали піхотинці Фіненка. Ось уже н вони підійшли під скрипливі хрести вітряків, що на все своє життя пропахли степом і борошном.
— Може, у вітряках якесь зерно знайдемо? — запитав присадкуватий боєць Фіненка.
— Тобі, Миколо, схуднути не завадить. Розпасся на жінчиних галушках.
— Он у першому вітряку й двері відчинені,— тягнув своє дебеляк.— О-о-о! — вражено затих.
Позаду, розпоровши небо, мертвотно злетіли ракети, і вечір одразу ж знівечили гарматний грім і рокіт машин. Батарею смертельним колом обкільцювали вибухи, а далі почали пересновувати кольорові пояси трасуючих куль.
Дзвінко злетів голос командира:
— Батарея!..
Але й без команди піхотинці кинулись за вітряки захищати вогневі позиції, а гармаші розвернули гармати до бою, випрягли здиблених коней і прямою наводкою вдарили по німецьких бронемашинах, що виповзли з темряви. Затіпалась, здибилась поранена земля. Гармашів сліпив огонь вибухів, сліпило ткання трасуючих куль, що їх, не шкодуючи, накинула на них ткаля-смерть. І знову застогнали люди, заплакали коні і, шаленіючи, виривалися з рук їздових. А бійці і їхні тіні згиналися і розгиналися над снарядами і падали на землю, на снаряди, на лафети.
Як смолоскипи, запалали дві бронемашини. Та шалений шквал вогню і землі підважив одну і другу гармати, і не стало біля них ні командира, ні бійців. Запалав вітряк, освітив усе поле. У його спалахах біля третьої, вже розжевреної гармати, як велетні, ожили тіні, і тому здавалося, що тут побільшало гармашів. Вона розстріляла дві танкетки, які наближались до палаючого вітряка, і загинула сама, але й мертву її трощив і дотрощував вогненний смерч і пересновували ниті трасуючих куль.
Запалав і другий вітряк. Снаряд чи осколок вибив із нього гальмо, він замахав палаючими крилами, а всередині його заскреготали жорнові кола, перемелюючи себе на камінне борошно. Цей страшний скрегіт смерті наздоганяв і наздоганяв Богдана, Северина і Миколу Ярчука, того опасистого чолов’ягу, який хотів знайти у вітряку зерно. Його весь час била лихоманка, і страшно було чути, як у безмовності вибивали чечітку неслухняні зуби.
В передсвітню годину туманів, плачучи без сліз, вони обійшли те, що вчора звалося батареєю, і вже хотіли повертати, коли біля спаленого вітряка почули стогін. Кинулись на нього і побачили пораненого сержанта Івана Качалова; його безкровне обличчя було чорним від гарматного перегару і попелу вітряка.
— Куди тебе? — не чуючи свого голосу, нахилився над пораненим Богдан.
— У ногу. Крові натекло повен чобіт, а скинути не можу. Виливайте, братці, бо холодить, мов крига.
Фіненко вийняв ножа, а Ярчук злякано оглянувся, злякано шепнув йому:
— Краще віднесімо, а потім.
Северин спідлоба поглянув на нього, присів біля пораненого, полоснув по халяві, і з чобота потекло червоне шумовиння і кров. На щастя, куля не зачепила кістку, але перев’язати рану не було чим: останні індивідуальні пакети пішли на тих, що були поранені ще біля річки. Качалова поклали на шинелю і навзгинці пішли подалі від того скаліченого поля, над яким тоскно завис дух смерті.
— Оце ж маємо роботу... Оце ж маємо роботу,— бурмотів дорогою Ярчук, злякано озирався, і його золотисті обідки очей перемальовувались на сірчані.