— Меркурію, я більше не хочу гріха.
Меркурій Юхримович невдоволено буркнув:
— Якби в людей були тільки такі гріхи, то всі б дякували Всевишньому.
— Як тобі не соромно при цьому згадувати Всевишнього,— кинула зляканий погляд у куток, де темніли давнього писання образи.
— А любощі ж від кого? Думаєш, від нечистого? — він знову хотів пригорнути її, але жінка вислизнула з його рук, підійшла до вікна, розчинила його.
— Ти щось, Тоню, неможливою стаєш.
— Роки, Меркурію, роки.
— А як потім будемо жалкувати і за цими роками, і, може, за цим днем.
— Іди краще на річку, а я щось приготую вам. У нас є свіжі щільники.
— Найсолодший трунок — твої щільники,— покосував на її груди і вибив посмішку на жіночих устах, де шерхла рожевість була знизу підведена бляклою жовтизною.
— Меркурію, дорогий, облишмо цю тему.
— За яку ж візьмемося? За політику? — запитав невдоволено.
Жінка озирнулася, зашепотіла:
— Це правда, що зняли їхнього секретаря ЦК?
— Правда.
— І можуть далі піти круги?
— Думаю, так.
І тоді вона гарячково кинула хворобливий блиск очей у куток з образами, кинула руку на лоба, а на підрізаних жовтих щоках її з’явилися лапи рум’янцю.
— Господи, спасибі тобі! Може, нарешті це початок кінця?.. Хай вони в злобі з’їдають один одного, хай почнеться й народовбивство! Тоді прийде і наш час, час вищих сердець!
Від цієї жаги, від цього пароксизму ненависті навіть Меркурію Юхримовичу стало моторошно. Дворянський паростень забувся, що перед ним стояв мужицький син — людина низького серця. Їй, яка й досі жила "голубою концепцією", думається, що вона зроблена з іншої глини. Тільки й усього в тобі, що маєш дворянські немочі й дурман любощів. Бач, вона аж тепер злякалася гріха любові, а народовбивства не злякалась!
Він похмуро вийшов з оселі, за нею мружилась од сонця розімліла річка, на якій кожна очеретинка була охоплена срібним перснем. Над водою проквилив крячок, за водою жалісно попискували кулички, і тиша-тиша над усім світом, що аж не вірилося, як у такому благословенному закутку не розсмокталася задавнена жовч. Та не розсмокталася вона, каменем збилася, очікуючи свого часу. Ох, ця політика!
З-за очеретів виїхала під’їздка* і Меркурій Юхримович почув радісне:
— Га-га-га!
Під’їздка врізалася в проіржавлений пісок, Антоп Антонович зіскочив на берег і обережно вийняв з кишені троє оливкового кольору з темнуватими плямами яєць.
— Це ж чиї, такі пізні? — здивувався Меркурій Юхримович.
— Річкового крячка, отого, що над головою виквилює: "кріія". Це, напевне, друга чи третя кладка.
— І нащо вона тобі?
— Та хай лежить, комусь покажу.
— Ловилось?
— Зараз поласуємо карасиками, дивись, які славні! — Пасикевич нахилився до човна, викинув на пісок карасів.— Кинемо їхнє золото на білу сметанку та й приллємо калганівочкою. Як ти на це дивишся?
— Який же чудило може встояти проти карасів і калганівочки?
— А що в тебе чувати?
— Та чувати.
Меркурій Юхримович розповідає останні новини і запитує, що їм робити з Богданом Романишиним: чи одразу ж проявляти пильність, чи хай хтось почне?
Бестіальні очі Пасикевича стали сторч, спалахнули недобрим блиском:
— Ти ще сумніваєшся, що робити! Негайно ж треба дзвонити у всі дзвони — і в нас, і в районі! Бо як хтось задзвонить, то й нас може навернути билом по голові... От і побачимо тепер, хто мерзопакосник, а хто ворог! — насварився кулаком на той берег, з якого долітало жалібне "кріія" річкових крячків. Може, це були ті самі птахи, в яких Пасикевич видрав батьківство.
XI
На вокзалі його стрічає Іван. Не полінувався занести сюди кучері й посмішку, тільки насмішки нема під нею, і це вже погано. Побачивши Богдана, він, наче вітряк, замахав руками й побіг хапати в обійми свою тривогу.
— Як там на купелях було? — чавить друга, посміхається, а за посмішкою чавить печаль.
Ох, Іваночку, ще не бачив, щоб твої чорні закільцьовані золотом очі отак плавали на смутку. Погані, виходить, мої справи, погані. І чого? І за що? Невже за любов до святого, до святинь?
Іван киває кучерями на вокзал:
— Може, підемо в буфет, маслини замовимо? Такі гарні вилежуються там.
І хоч як гірко Богданові на душі, та він мимоволі посміхається на цю мову:
— Не забув торішнього?
— Не забув. І тієї ночі не забув, коли ти з Маргаритою Іванівною пішов. Де тепер наше довгоноге оленятко? Може, й заміж вийшло, може, й дитину має. Заїдемо до неї, колиску поколишемо.
— Тільки не зараз, Іваночку,— згадалися її сльози, її слова: "Трави і, вмираючи, пахнуть..." Трави, трави, трави,— як патефонна пластинка загаркавило в голові. Переборюючи біль, запитав: — Як Ніна?
— Та ніяк надивитись не може на жениха. Читає Сірано де Бержерака, а захоплюється мною. Оце ж у серпні, в день річниці нашої першої зустрічі, думалось одружитись...
— Ти навіть день першої зустрічі записав?
— У пам’яті ношу і шум води, і скрип млинового колеса, і її тодішню зажуру.
— Чого ж зажуру?
— Дівчата раніше за нас відчувають, куди вода тече. Напевне, ще в ту першу зустріч обмірювала мою циганську вроду і наперед мала печаль у душі. Їй, може, красень з історичною шаблею снився, а тут чорний лелека прилетів,— щось невловиме пройшло по його поставі, по обличчю, по ніздрях чималого носа, і він справді став чимось схожий на лелеку.
Богдан притулився до Іванового плеча: яке це щастя, коли біля тебе є ось такий лелека. З таким підеш і на весілля, і в бій... Та чи стріне він і весілля, і бої? Знов тривога облягла мозок і серце.
— Іваночку, чого ж ти мовчиш про мене?
І враз засумував, зітхнув його лелека, неначе в пізню осінь увійшов.
— Кажи, Іване. Все одно нікуди я не подінусь од свого нещастя.
Ці слова струсонули Івана, він болем подивився на друга, болем заговорив:
— А може, й подінешся, бо ж не люди, а Пасикевич і Шинкарук шинкують твоїм життям. А що вони в своєму зробили? Хто вони такі, щоб мати право на суд?
— Тепер, Іваночку, цього не питають. Якесь засліплення найшло... Крім їхніх виступів, може, ще щось було?
Іван похилив кучері донизу.
— Було. Приїжджали з органів...
— З органів? — зовсім потемнів і так затьмарений світ.— І хто ж був?
— Начальник.
— Виходить, поганяй до ями?