— Батюшка ж і сам владика не хотів віддати це золото, а чого ти виніс його обома руками більшовикам?
Югин одразу ж вкусив Давида:
— Бо мої руки ніколи не ховали золота — спочатку несли його богам, а потім принесли людям.
— Чого ж ти при такій політичності хоча б якимсь активістом не став?
— Бо я, як і ти, в двадцятому році був заложником.
— Про це вже можна й забути.
— Я забув би, та не забудуть ось такі, як ти: схочу вийти трохи наперед, ви одразу ж од заздрості почнете сохнути і заложництвом цюкнете мене по голові. Правду кажу?
— Таки правду,— з подивом погодився.— Ми твоє високодумство тримаємо в руці. І хочеш чи не хочеш, а зв’язані з тобою однією шворкою.
Титар поглянув поверх Давида:
— Ти б краще думав не про шворку, а про свого сина.
— А що мені про нього думати?
— Вчора він витяг хреста з могили, а завтра комусь витеше свіжий хрест.
— Це ти про кого?
— Про дівчину, про Яринку. Не любить вона його, а ви всі, як гайвороння, обсіли її і клюєте по живому.
— Вже пізно про це говорити: розписались вони.
— Тільки як? Він чорнилом, а вона сльозами?
— Що дівочі сльози? Вони не дощ — на них зерно не вродить.
— Ти хочеш, щоб на них твоя бараболя родила?
— Нічого я не хочу. А знаю: були дівочі сльози до революції, не заподілись кудись і в революцію, не пересохли й після революції, може, і в комунізмі ще залишаться.
— Страшний ти, Давиде, чоловік, страшний,— зітхнув Югин.
— Чим?
— Тим страшний ти, що серед живих нічого не бачиш живого. Золото, кажуть, прикопав ти глибоко, а душу зовсім загріб,— титар обертається і, не слухаючи його лементацій, рівно йде цвинтарною дорогою, на попелястій блакиті якої аж виграє місячна луска.
Поміж могилами, поміж оповитими намороззю хрестами і деревом несе Давид свою злість, свою тривогу і кілька хрещиків барвінку — оце й усе живе, що залишилось од того вересня, на коромислі якого тремтіли літо і осінь, любов і розлука, і хоч як давно це було, а й сьогодні матимеш цілонічний невпокій.
У хаті він застає Артемона і сухого з циганським обличчям Омеляна, старшого брата Ярини. У скойкоподібних повіках Омеляна виразно лежать темні, нагріті підозрою очі, а зліплені уста за сімома замками тримають посмішку.
На бандитському коні розтрусив, проциндрив свою молодість Омелян, у бандитських лігвах загубив сміх і посмішку, біг за своєю долею аж на чужі кордони, а коли довідався, що і там її нема, повернувся у свої ліси, пововкував якийсь час, потім прийшов у повіт з повинною і став у своєму селі церковним регентом, бо при грішному тілі мав голос праведника. Давид і досі не знає, чого літній Омелян подружив з його Артемоном, чого, як у Цареграді на ринку, запродує йому свою рідну сестру?
Гудзувата Омелянова рука пригашує недокурок і шанобливо тягнеться до Давида:
— Добрий вечір вам, Давиде Івановичу, добрий вечір! Як ваше драгоцінне?
— Щось і драгоцінне, і вечір не дуже добрі,— прислухається Давид, як на лаві в трьох діжах попискує весільне з тринольки тісто, а біля діж розмерзаються і накрапають сукровицею свинячі ноги і голови.
— А чим, Давиде Івановичу, не догодив цей вечір вам? — занепокоїлися, ще більше відслоїлися у своїх скойках ворушкі Омелянові очі.
Давид крекнув, повісив шапку на кілок:
— Усе чогось побоююсь, Омеляне, чи не перемудрили ви з Яриною.
На вигнутих Артемонових щелепах одразу ж набухли нерівні клешнясті вузли. Він відклав гарячий цвях, яким підкучерявлював чуба, глипнув на батька:
— Вам знову наговорили якогось непотребу?
— Село такий вулик, що всього нагуде.
— Я, тату, на вашому місці зашумів би собі на піч, та й годі, бо завтра буде пізно — не влежите на ній. Липівку з медом зараз унести чи завтра?
— Як собі хочеш.
Артемон побачив у батьковій руці барвінок, покосував на нього, і по його щелепах знову потекла така посмішка, яку хотілося змісити кулаками.
— А може, тату, вас оце зіллячко розтривожило? З чиєї ж воно могили?
— Прикуси хоч трохи своє м’ясо між зубами.
— Воля ваша,— погодився перебільшено покірливо,— ходімо, Омеляне, бо наше тут не пляше.
І син, і гість взялися за свіжі, сиво підморожені шапки. Вже біля порога Омелян заспокоїв старого:
— Ви, Давиде Івановичу, не сумнівайтеся. Норов Ярині я скручу, а коли треба і викручу її, як мокру сорочку викручують. До вас вона шовковою прийде, їй-бо.
Давид зітхнув:
— Чи не забагато в нашій хаті буде шовку? До цього часу тут більше трималося полотно.
Артемон рвонув двері од себе і вже з сіней гарикнув:
— Коли ви згасаєте, мов хрест у печі, то не сійте попіл на чиєсь життя,— і так хряпнув дверима, що застогнали всі шибки, а з лави полетіла на підлогу свиняча голова.
Старий не підняв її, а копнув ногою і раптом жахнувся: так само, як він, Артемон бив ногою Тетянчин хрест. Давид болісним поглядом обвів свою низьку постарілу хату, і вона йому тепер, перед весіллям, уперше за все життя здалася домовиною.
III
Січена калина, січена,—
З ким ти, Ярино, звінчана?
Весільна
Наспівалися дружки й світилки, наплакалась молода. По її сльозах дівчата винесли з хати пахощі примороженої калини, а в хату, неначе сич, вбокував накостричений Омелян; на його темних і ворушких, як пуголовки, очах скаженіла роса гніву, а в губах ятрився недокурок. Омелян виплюнув його, по-котячому підійшов до сестри, поклав клешнясту чорну руку на її плече, і слова його заклекотіли, запінились, немов дурне пиво.
— "Січена калина, січена!" — перекривив пісню дружок.— А я тебе на капусту посічу. Посічу і на жаровню поставлю!.. Навіть на дівич-вечір не подивлюся, їй-бо!
На устах, на притемненім дівочім обличчі ворухнулися тіні осмути і гніву.
— Аби твоя воля, звироднілий, ти б і сонце катував.
— Сонце? — кліпнув Омелян і в подиві запустив руку в ляпані квіти своєї манишки.— Прирівняла!.. Та витирай воду з-під вій, бо сукровицю витиратимеш,— він із серцем провів щиколотками по щоках сестри, турнув її до ліжка і гукнув у другі двері: — Мамо!
— Чого тобі? — вийшла, мов тінь, Іваниха, в очах її стояв туман років і суму.
Омелян чоботом наступив на обронений кетяг калини, чортихнувся.
— Говоріть, мамо, щось із відданицею, говоріть, бо як не поведу її по-людськи до шлюбу, то поведу до ополонки, а там студена вода, їй-бо.